|
Послухай, муз невинних Лукавий духівник! Жилець полів пустинних, Поетів грішний лик Примножив я собою, – І я чолом поник Перед пісень маною. Мій дядько віршолюб Навчив мене на шлюб Подати музам руку. Я спершу в вірші грав, Лиш базграв їх, черкав, А там уже й до друку! І що ж – чи рад чи ні – Вже, брате, я зрідні Безтолкову пустому, Тому, сьому й другому. Ну що ж, даруй мені!.. Ти, зрадник, з Аполлоном Домовився, мабуть; Мені ж тепер Прадоном Судилось, друже, буть. Я скрізь біду застану! Ой лихо метроману, Втекти б – так де стежки? А зрадники-дружки Невинний твір дитини У місто нишком шлють І мрію самотини До друку віддають, – Паперу вік збавляють, Співця поздоровляють На сміх, жартівники. «Ви пишете – сказали, – Віршовані рядки; Що ж, може б, показали? У них ви малювали, Мабуть, оті струмки, Та, звісно вже, волошки, Лісочки, вітерочки, Ягняток і квітки...» О Дельвіг! музи строгу Вказали путь мені; Чи ж ти мою тривогу Примножить хочеш? Ні! Поміж Морфея й ліні Сню, безтурботний, нині; Іще хоч рік один Дозволь полінуватись, Безділлям навтішатись, Я, справді ж, ліні син! – А там, нема й охоти, А візьмуть вже турботи З боків усіх в полон, Забути змусять сон, З газетярами стятись, З журналом торгуватись, Графовим милуватись... Помилуй, Аполлон!
|