Де ти, лінивче мій, Коханцю раювання? Невже ти без вагання Самотніх зрікся мрій? Невже папір тонкий Мені замінить звуки Улюблених розмов, І я не стріну знов Парнаського заблуки? Сусід на Пінді мій, І ти од муз сховався, В мінливості своїй З пенатами розстався. Той сад не стріне нас, Де віття темнокриле, Де у вечірній час Ми за вином шуміли. Де Ком нас пригощав Фореллю, пирогами, Напій, що шумував, Нам Бахус подавав. Летять за днями дні Без дружньої розмови; Тебе не стрінуть знову Веселощів сини, Хоч ждуть тебе вони, Їх бесіди шумливі, Обіди гомінливі Проходять, наче сни. Один в своїй хатині В вечірній час німий, З тобою хочу нині Побути, друже мій! На води тіні ночі Несуть свій супокій І в келії муркоче Поважний кіт старий. Аж поки сон із ночі Прилине в тихий дім Мені закрити очі У цім краю глухім, Морфея у чеканні На ліжку я лежу І нашвидку послання, Недбале в виконанні, Зрадливцеві пишу. Далеко від станиці, Де Фебові сестриці Спочинок ділять мій, Мій друже, чим в столиці Ти зараз зайнятий? Невже поета доля – Степів покинуть волю І друзів і близьких Для розкошів міських? Невже в театрі шумнім, Де Аполлон товстий Від слави став безумним, Від оплесків – глухий, Намучившися криком, Роєм безглуздих слів, Ти спиш під ревом диким Акторів і смичків? Чи мудрецем придвірним, Удавано манірним Ти, стан схиливши свій В люб’язності тонкій, Знайомства, друже мій, З кокеткою шукаєш? Чи Креза за столом Поезії вінком Улесливо квітчаєш? Ні, добрий Галич мій! Вельможам ти не служиш, Друг мудрості одній, Ти з істиною дружиш, Ти любиш тишину; Своїй покірний долі, На багачів казну Зориш без хмар на чолі. З рублів одкупника Сміється син Парнаса, Й не зніме ковпака Мудрець перед Мідасом. Хоч він не подружив З Фортуною сліпою, а Вакх нагородив Його життя красою, Коли цей юний бог Вечірньою порою Йому лафіт і грог, Хитаючись, підносить І з сміхом випить просить, Йому любові сяє Проміння золоте, І дружба молодая Вінки йому плете. І в цьому його щастя, В житті, а не в думках, Коли хвилини мчаться В веселощів огнях, І, сповнені привіту, Веселі друзі з ним, Співаючи, піїти П’ють мозель розігрітий, І друзям дорогим Посланія читають, І люльку воскуряють Безрифминим палким!.. Покинь же місто хмуре І з нами знову будь, Єднаючи без жури Свою і друзів путь. Тікай, тікай з столиці, О Галич мій, сюди! Тут, ранку зоряниці Не бачачи завжди, Під теплим запиналом, З тібурським мудрецем Ми часто за бокалом Прокинемся й заснем. Дивись: для тебе радо Наш Дельвіг, наш поет, Несе свою баладу І станси винограду, Й до лілії куплет; І повен дім твій знову, Малий, тісний твій дім; Пісняр з гудком своїм На дружнюю розмову Іде, й дотепник з ним. До тебе ми нагрянем – І кожний день і ніч У прозі й віршах станем Журбу ми гнати пріч. Подруги молодії В нас будуть гостювать; Дні юні, золотії Не страшно розкидать. Поділимось весною І всім життям своїм Ми з славою п’янкою І з Вакхом молодим.
|