|
Пробач, тверезий Арістарх, Мені бахічні всі послання І ніжні мрії, й поривання, І легковажність у словах: Плоди веселого дозвілля, Народжені не для віків, Та збереглись, як пам’ять днів, Для себе, друзям на похмілля, А може, Хлої молодій. Пробач і зглянься, друже мій – Нащо мені твої поради! Я знаю сам свої всі вади. Звичайно, вбогий геній мій: В догоду римі холостій, На зло законам сполучання, Біжать трьохстопні, наче рій, На аю, ає і на їй. І ще тут деякі признання: Я ставлю (бідна голова!) То вигуки, то запитання, Пусті для розміру слова. Недобре це, та виправдання Чи можна скромно принести? Моє жартливе листування Чи буде в спадщині цвісти? Не думай, цензоре суворий, Що я, біснуючись щоніч, На муки віршування хворий. Свій спокій відганяю пріч; Що метляюсь у всі кінці, Волосся патлаю руками, І так, мов Фебові жерці, Суворо блискаю очами, Похмурю зір, чоло своє, І, засвітивши враз лампаду, За столик, крекчучи, засяду. Сиджу, сиджу три ночі зряду – Й трьохстопну висиджу бредню. Так пише (не докір чиню) Конюший дряхлого Пегаса Свистов, Хлистов або Графов, Служитель відставний Парнаса, Отець віршованих розмов, І од, не дуже гучномовних, Казок занадто однотонних. Люблю спочинок, спокій я, Мене дозвіллям не втомити; Найду я час і їсти й пити. А часом оживе моя Складати віршики охота, На славу дружби чи Ерота, – То працю враз кінчаю я. Чи біля мене добрі друзі, Чи я в постелі пуховій, Чи я над водами у лузі, В діброві темній і глухій, Задумаюсь, змахну руками, На римах враз заговорю – І вже нікого не морю Тими грайливими рядками... Але як іноді на мить, Схотівши в затишку спочить, Перед каміном скину втому, Господарем свобідним дому, Й спіймаю нитку дум моїх, – То не для імені поета Мережу два чи три куплети Й наспівую тихенько їх. Але чи знаєш, мій гонитель, З тобою мову як веду? Лиш випадковий Пінда житель, Я тішу музу молоду... Вже ранку яснеє світило Гаї й поля позолотило; Давно замовкнули півні; Сплючи впівока, позіхаю, Шапеля в віршах викликаю, Пишу малесенькі пісні, Чоло сновиддя сповиває І грузне подушка м’яка, І словом, де прикрас немає, Мої пробачення складає Ще трохи сонная рука. У теплій ліні напів’ясній Так тішився співець прекрасний, Коли Вер-Вера вихваляв, Або із жартом малював У щирім захваті манливім Горище затишне своє. В такім становищі щасливім Свавілля право дістає. Чи можна в витворі примхливім, Думок гучний спинивши шум, Тоді вкладать холодний ум, Псувать в доробках жартування, Цей плід шумних, грайливих дум, І цим скорочувать писання? Анакреон, Шольє, Парні, Як вороги труда, печалі, Не так було в минулі дні Своїх коханок вихваляли. О ви, улюблені співці, Що звикли жити у спокої, Давно вам віддані вінці Від музи лінощів легкої, Та не судились вам дари Поезії, в труді святої. На шпиль Фессальської гори Вели стежини вас крутливі; Веселих грацій перст грайливий Юнацькі ліри звеселяв, І ваші чола сповивав Дітей пафоських рій жартливий. Я – недосвідчений співець І спадкоємець рим похмурний, Крадусь за вами навпростець... А ти, мій судіє безжурний, Зм’якши смаку учений гнів! Іди, кричи, картай другого І кинь лінивця молодого: Хоч раз його б ти пожалів!
|