Пробач, о друже мій, Дворічнеє мовчання; Не міг писать послання, – Був дуже занятий. На тройці бистрокрилій Покинув край свій милий, Приїхав в град Петрів І тут у леті днів Два роки все крутився Не в клопотах-ділах, А просто – веселився В театрі, на балах; Не відав я покою, Повір, ні на часок, Немов біля налою В великий четверток Замучений дячок. Та слава, слава богу! На рівну вже дорогу Я свій направив біг, Прогнавши за поріг Тривоги і печалі, Що довго турбували, Соромлюсь, спокій мій; І в тишині святій Філософом лінивим, В затишному кутку – Живу я в городку, Безвісністю щасливім. Найняв я світлий дім, Диван і грубка в нім; Всього три кімнатний – Немає бронзи в них, І виписні тканини Паркет не криють їх. В веселий сад віконця, Де липи в сяйві сонця З черемхою цвітуть, Мені в часи південні Берізок крони темні Холодну тінь дають; Де цвіт фіалок ніжних, Конвалій білосніжних, Де в пахощах квіток У травах мчить струмок Невидимий для зору Біжить побіля двору. Тут добрий твій піїт Живе благополучно; Не ходить в модний світ; Карет біля воріт Не чує стук докучний; Тут шуму зник і слід; Лиш зрідка віз порожній Скрипить на мостовій, Або в будинок мій Постука подорожній Десь о порі нічній, Щоб на ніч попроситься... Блажен, хто веселиться У тиші без турбот, З ним рад і Феб здружиться, І дружить з ним Ерот; Блажен, хто на просторі В затишному кутку Живе собі не в горі, Гуляє в ковпаку, П’є, їсть, коли бажає, Гостей не пригощає, Ніхто, ніхто йому Лінитись одному Ніяк не заважає; Захоче – аонід Юрбу він закликає; Захоче – спить як слід, На Рифмова схилившись, Від рим його втомившись. Отак твій давній друг Тепер улаштувався; З юрбою зайвих слуг Навіки розпрощався; Сховавшись в кабінет, Один я не скучаю І радо часу лет І світ я забуваю. І друзі є – мерці, Парнаськії жреці; Над полкою простою, Під синьою тафтою Живуть зі мною тут Співці велеречиві, Прозаїки смішливі Прийшли з усіх усюд. Син Мома і Мінерви, Фернейський злий крикун, Поет з поетів первий, Ти тут, старий пустун. Він, вихованець Феба, Поетом рано став; Його, посланця неба, Я вже не раз читав; Суперник Евріпіда, Ерати первоук, Арйоста, Тасса внук – Сказать?.. Отець Кандіда – Великий всюди він, У світі лиш один! На полці за Вольтером Віргілій, Тасс з Гомером, Разом усі стоять. Я ранку золотого Одного від одного Люблю їх відривать. І діти юних грацій, За ними, в слушну мить, З Державіним Горацій Приходять говорить. І ти, поет люб’язний, Душі співець прекрасний Серед ясних імен, Стоїш, жартливо-гречний, Мудрець простосердечний, Ванюшо Лафонтен! Ти тут – і Дмітрєв мрійний З Криловим завітав, Знайшов куток надійний, З тобою поруч став. Улюбленець Псіхеї, Це він наперсник в неї! О Лафонтен, дивись, – З тобою він зрівнявся, Якщо не дивувався, Дивуйся – і скорись. Пестовані Амуром, Верж’є, Парні з Грекуром Сховалися в куток. (Не раз вони виходять І сон з очей відводять В зимовий вечорок.) Тут Озеров з Расіном, Руссо і Карамзін, З Мольєром, слави сином, Фонвізін і Княжнін. Нахмурюючись важно, Їх грізний Арістарх З’являється відважно В шістнадцяти томах. Хоч страшно віршоткачу Лагарпа бачить смак, Та часто, це вже так, Над ним години трачу. Поринувши у млу, Десь на полиці нижче, Здобули кладовище, Залежані в пилу, Візгова віршотління, Глупона псалмопіння, Відомі все творіння Лише мишам одним! Мир вічний, усипління Цій прозі, віршам цим! Та ними я саф’янний (Це знать повинен ти) Заставив зошит тайний, Щоб краще зберегти. Я згорток цей з піснями. Збережений віками, – Ціни ж йому нема, – В двоюрідного брата, Драгунського солдата, Одержав задарма. Дивуєшся ти дуже, Почуй же правди звук: Це твори ті, мій друже, Що знехтували друк. Хвала вам, діти слави, Чужі парнаських уз! О князю, сину муз, Люблю твої забави; Твій гострий вірш, твій сміх У посланнях твоїх, В сатирі влучне слово І стилю чистоту, Легку строфи будову, Грайливу гостроту. І ти із смілим хистом Там свій заводиш спів, Що в пеклі гострим свистом Поетів роздражнив; Я в роках юні милих В туманних Лети хвилях Гуртом їх потопив; І ти, мастак співати, Буянова творець, Картинами багатий, Смаків тонких взірець; І ти, жартун натхненний, Той, що у Мельпомени Кинджал, котурни взяв, – Грайливій Тальї дав! Ніхто так не змалює, Ніхто не скомпонує, Як ти скомпонував! Я бачу, як Чернавка Й Підщипа сльози ллють; Тут князь заліз під лавку, Там радники хропуть; В трагічнім хвилюванні Ув’язнені царі, Забувши війни, брані, Все грають в кубарі... Назву іще хлопчину, Що в добрий час один Сувою половину Заповнив щедро він! О ти, висот Парнаса Боярин незначний, Та різвого Пегаса Наїзник бойовий! Набазграні ним оди, Горищ вбрання, покров, Говорять з роду в роди: Великий наш Свистов! Твій дар цінить умію, Хоч, правда, не знавець; Але тобі не смію Сплітать хвали вінець: Свистовським складом треба Свистова оспівать; Збирайся з богом в небо, Ладен я клятву дать – Не стану я писать. О ви, в моїй пустині Улюблені творці! Заповніть же віднині Безжурні дні оці. Мій друже! Завжди з ними Живе душа моя, І мріями своїми В Елізій лину я. Коли ж проміння ясне Вечірньої зорі На заході погасне, І світлії царі Замріяної ночі У небі попливуть, І чути – гай шепоче, І шерех в лісі чуть, – В цей час, мов невидимка, Літає геній мій; І я в тиші нічній Зливаю голос свій Із голосом волинки. Щасливий той піїт, Хто ліру в дар від Феба Візьме в розквіті літ! Як житель смілий неба, Звершає він політ, І вище смертних стане, І слава всюди гряне: «Безсмертний він піїт!» Та чи мені пишатись. Безсмертям ласуватись?.. До сліз я спорить рад, Не б’юсь лиш об заклад, Хто зна – й мені, можливо, Печать свою щасливу Поставить Аполлон; І в гордому сіянні, В безтрепетнім ширянні Злечу на Гелікон. Не весь візьмусь я тлінню; З моєю, може, тінню В північний час глухий Син Феба молодий, Мій правнук славнойменний, На бесіду прийде, Моїм ім’ям натхненний До ліри припаде. Тимчасом, друже славний, Каміном осіянний, Сиджу я під вікном З папером і пером, Не слава править мною, Я дружбою одною Захоплений в полон. Я дружбою радію. Чому ж сестра – любов Мою хвилює кров Даремно, без надії? Чи дарма я знайшов Весни рожеві квіти? Чи вічно сльози лити В юдолі, де розквіт Гіркий для мене світ?.. Співця коханко мила, Мрійливість легкокрила! Будь вірна все життя, Дай руку любострастю, . . . Веди мене до щастя Тропою забуття. І в час німої ночі, Коли лінивий мак Покриє сонні очі, Дай, мріє, щастю знак, В мою тісну хатину Тихесенько примчись, Прилинь хоч на хвилину, З любимцем обіймись! О мріє, чарівнице! Яви мені, молю, Любов мою, зірницю, Ту діву, що люблю, І синь очей небесну, Що ллють вогонь в серця, І грацій стан чудесний, І сніг її лиця; У мене на колінах, – Ти можеш уявить, – Вона в рвучких томліннях, Схилившися, тремтить, І горнеться до мене, Устами на устах, Лице її вогненне І сльози на очах!.. Чому ж це ти незримо Уже летиш у даль? Обдурить – і не жаль, Втікачу невловимий! На плач – німа вона, Де ж мрія чарівна? Зникає десь зводитель, І в серці сум-мучитель. Чи ж завжди, друже мій, Нам щастя на догоду? І в тузі дух сумний Знаходить насолоду: Люблю один бродить У літній день з журбою, Вечірню тінь зустріть Над тихою рікою І з теплою сльозою У даль похмуру зріть; Люблю з Мароном милим Під ясним небосхилом Над озером сидіть, Де лебідь білосніжний По гладі вод затишній З подругою поспіль, Лишивши берег, трави, І гордо, й величаво Пливе у злоті хвиль. А щоб розвіять скуку, Лишивши книг науку, У вільний вечорок У милої бабусі Пахучий п’ю чайок; Не шаркаю, не гнуся, Щоб ручку цмокнуть їй, Вона не присідає, Але звісток-подій Запас великий має. Газети добуває Вона з усіх усюд, Все відає, все знає: Хто вмер, хто любить тут, Кому жона по моді Вже роги добула І у чиїм городі Капуста цвіт дала, Хома свою хазяйку Ні за що покарав, Антошка балалайку, Догравшись, поламав, – Старенька все розкаже; Усе бубнить, як в’яже Спідницю, а чи шаль; А я сиджу сумирно, Не слухаю, і мрійно Лечу думками в даль. Отак, скажу до слова, Колись і я Свистова Нагоду слухать мав, Коли свої творіння Він з пристрастю читав. Сам бог перевіряв Тоді моє терпіння! Або мене сусід Семидесяти літ, Що звільнений від служби Майором відставним, Запрошує в знак дружби Хліб-сіль поїсти з ним. Як тільки звечоріє, У бесіді живій За кухлем звеселіє, Розійдеться старий; Медаль на грудях в нього Поранених звиса, У споминах старого Та битва воскреса, Де йшов назустріч славі, Та, стрінутий вогнем, Упав на діл кривавий З булатним палашем. З ним радо зустрічаюсь, Приємно бути з ним – Служакою старим. Але, о боже, каюсь! Служителів твоїх, Попів отих міських, Не хочу зріть і виду Й весільного обіду Тому лиш не терплю, Що всяких ієреїв, Як папа іудеїв, Я зовсім не люблю, А з ними крючкуватий Дяківський весь народ, Лиш з хабарів багатий І ябеди оплот. Коли ж побачусь скоро З тобою, друже мій, То ми потопим горе У чаші круговій; Тоді, клянусь богами, (І слово це здержу) З сільськими я попами Молебень відслужу.
|