В раю, за тужним Ахероном, З нудьги зайшовши в гай густий, Творець, любимий Аполлоном, Побачить здумав світ земний. То був письменник знаменитий, Російський славний весельчак, Насмішник, лаврами повитий, Денис, темноти бич і страх. «Дозволь на час хоч вийти звідси, – Схиливсь він перед божий трон, – Набрид похмурий Флегетон, Я хочу до людей з’явиться». – «Іди!» – у відповідь Плутон; І бачить він перед собою: В човні з шумливою юрбою Гребе наморщений Харон Веслом; з папером подорожнім Герой поплив в човні порожнім І за якийсь дістався час. Поете! Просимо до нас! От мрець в Росії опинився І став шукати новини, Та світ ні в чому не змінився, Все йде по стежці давнини: Так само люди лицемірять, Пісні ті самі всюди чуть, Наклепникам, як завжди, вірять, Як завжди, всі діла ідуть; Мільйони у вікно стрибають, Казну все крадуть у царів, Ті розкошують, ті ридають, І мука всім від лікарів. Архієреї сплять спокійні, А знать, вельможі лиходійні, Із сміхом ллє вино в бокал, Невинних скаргам не вчуває, Ніч шпарить в карти, вдень куняє У півімлі сенатських зал. Страхополохи скрізь, нахаби, І генерали-брехуни, І вуличних Кіпрід приваби, І сивоусі джиґуни. Зітхнув Денис: «О боже, боже! Невже новин тут буть не може? Лакейських Демосфен грізний, Оратор мій Петрушка – правий: Весь світ – лише пуста забава, І жодних змін нема у ній. Та де ж мої брати-поети, Парнаські де мої клеврети, Де учні грацій молодих? Хотів би дуже бачить їх». Аж ось до нього, мов стріла, Летить – на шапці два крила – З небесних сяючих країв Моторний посланець богів. «Ходім, – сказав Ермій піїту, – Я покажу тобі усе. Сам Феб просив мене про це; З тобою встигнемо до світу В співців російських погостить, Кого – різками наділить, Кому – вінком обвить цівниці». Сказав – злетіли, мов дві птиці. Вже зник за обрій день ясний, Густішав морок вже нічний, До ночі вечір вже схилявся В блідому сяєві планет, І всяк, хто тільки не поет, Морфею в млості віддавався. Ермій з веселим мертвяком Влетіли на вузьке горище; Там Кропов в тишині зловіщій З папером, склянкою й пером Сидів в задумі за столом На стільчику кривім, зотлілім; Там неподобним дутим стилем В покару наших всіх провин Кував і прозу й вірші він. «Це – видавець той “Демокріта” Що справді видавець смішний! Не прагне лаврів він піїта, Аби був інколи п’яний. Читати в нього вірші тяжко, А проза, ох! гірка для всіх. Та що ж? сміятись з бідолашки Це, брате, далебі, що гріх. То краще з ним нам розлучитись І полетіти подивитись Російських вславлених писак!» – «Летім, Меркурію, хай так!» І ось мандрівники пустились І в дві хвилини опустились Хвостову просто в кабінет. Не спав він; добрий наш поет Винизував з нагоди оду, Мов божий мученик кректав, Рипів, і креслив, і впрівав, Щоб стать сміховищем народу. Перо в зубах; сопе від дум, На стрічці анненській тютюн, Скрізь порозливане чорнило, Сидить собі Хвостов понило. «Ба! Хто вночі до мене там? Чи я не сню? Не вірю снам! Що із моєю головою? Фонвізін! Ти переді мною? Неначе ти?.. Звичайно, він!» – «Я, справді я; мене з глибин На слово від Плутона дуже Почесний член пекельних сил В хвилину зніс на парі крил. Хвостов! Мій давній любий друже! Скажи, як час ти свій ведеш, Чи ти здоровий, як живеш?» – «Злощасному поету, леле! – Похмуро відповів Хвостов, – Давно життя вже не веселе. Сказать без зайвих слів готов: Парнаського завзяття в мене Хоч задавись – таке шалене. Що гарний я – клянусь у тім, Пишу на всякий смак усім. Хвалили геній мій в газетах, В «Аспазії» боготворять, А все ж останній я в поетах, Старі і діти з мене кплять, Читати од моїх не хочуть, Як сунусь де – усюди свист, – Мій ворог – кожен журналіст, У вічі всі мені регочуть. Анастасевич лиш один, Читач мій, мій хрещений син, У прозі твердо запевняє, Що істукан мій увінчає Потомство лавровим вінцем. До цього наче ми не йдем, Та я – доб’юсь кінець кінцем. Нехай мій перукмахер знову Зав’є сердешному Хвостову В його поеми сторінки Волосся залишок тонкий, Геройським бойовим манером, – Життя скінчу я над папером І буду в пеклі вік писать Та притчі всім чортам читать». Денис на те знизав плечима, Кур’єр богів зареготав, Згасив свічу крильми своїми І в тьмі з Фонвізіним пропав. Хвостов не дуже цим вразився, Спокійно свічку запалив, Знов позіхнув, перехрестився, Свій труд закінчувать пустився, На ранок оду змайстрував І нею місто все приспав. Тоді, покинувши Хвостова, Творець родини Простакова Три ночі по тісних кутках В великих і малих містах Лякав російських віршодіїв. В своїм боскеті князь Шальний, Що сон давно на всіх навіяв, Сидів при книжці записній, Малюючи квітки, віночки, Зітханням коливав листочки І їх в сльозі мочив гіркій. Коли ж чудесний привид зрання Перед закоханим представ, – Схопивши любу за убрання, О страх! без пам’яті він впав. І ти, слов’янорос надутий, О Безглагольник пресловутий, Ти мало теж не сполотнів, – Немов Шишков зирнув нерадо, – Із рук упала Петріада, І дикий зір оціпенів. І ти, годований попами, Псалтирі навчений дячками, Жахливий критикам старик! Ти бачив тіні грізний лик, Твоя незаймана другиня, Зів’ялий вже співачок цвіт, Брехух Петрополя богиня, Сховала з переляку вид. Щомісячний зітхач натхненний, Що має за видань предмет Кокетки-баби кабінет, Школяр – писака неписьменний, Побачив цих гостей нічних; Амур дитині не поміг; Дозорний честі муз претвердий Її картав немилосердо І вуха бідній накрутив; Жахливий у Дениса гнів! «Вже годі з мене! неохота, – Сказав він, – у писак ізнов Марудитись; така нудота, Що вмерти ще раз я готов; А де ж співець Єкатерини?» – «На невських берегах співа». – «Отож стігійської долини Ще не побачив він?» – «Овва!» – «А як “овва” це розуміти?» – «Північний лавр одцвів у нас, Пройшла весна, минуло й літо; Денисе, пал в поета згас; Почуєш все на власні вуха, Летім до сивого, послухай, Що заспіває нам старий». Вони летять і в миті три В ясній оздобленій світлиці Побачили співця Феліцй. Дідусь шановний їх пізнав, Фонвізін зразу ж розказав Пригоди всі на тому світі. «Ти, значить, привид, в тьму сповитий?.. – Сказав Державін, – дуже рад; Дозволь тебе благословити... Тпрусь, кицько!., сядь, покійний брат; Яка ж бо лагідна погода! До речі, от нівроку ода, – Послухай, братіку», – й старик Покашляв, почесав парик Та й заспівав, гостям на спиток, Статей із біблії відбиток; То був із гімнів гімн прямий. Безплотні духи, похилившись, Вчували співові, скривившись, Ні пари з вуст своїх самі: «Відкрилась таїна тепер!.. Устав з безодні Луцифер, Смиренний, та чолоперунний. Наполеон! Наполеон! Париж, новітній Вавілон, І тихий ангел білорунний, Піднісшися, як дивний Гог, Упав, мов дух Сатаніїла, Диявольська ізникла сила!.. Благословен господь наш бог!..» «Ого!» – не стримавсь мій насмішник, – І сам небіжчик, пан Бобров, В цих віршах, далебі, розкішних, І крихти б змісту не знайшов; Державін, що таке з тобою? Невтону рівний ти судьбою, Ти бог – ти черв, ти день – ти ніч... Ходім, Ермію, серце ниє; Ходім, – я мимохіть шалію». І миттю відлетів він пріч. «Яка ж проява ця негарна!» – Денис Меркурію сказав. «Облиш-но дивуватись марно, – Той з усміхом відповідав. – На Пінді славний Ломоносов З досадою колись уздрів, Що лірою у сонмі росів Татарин бритий задзвенів, І гнівом Піндар Холмогору І заздрістю в душі горів. Та Феб почув цей зойк докору І втішити його схотів, І розігнався мій Державін Апокаліпсиса відбить. Денисе! вік він буде славен, Та, ах! навіщо стільки жить?» «Пора вертать, – сказав Ермію Для віршарів жахливий мрець, – Облишмо швидше ми Росію, Блукать стомивсь я під кінець». Аж ось біля млина шумкого, У гаї, де густіє тінь, На березі струмка дзвінкого Звичайний бачить він курінь: До хвірточки вузька дорога, Клен при вікні, замість запон, І Фальконетів Купідон Грозить із усміхом з порога. «Тут, певна річ, живе співець, – Вирішує зраділий мрець, – Зайдім!» Зайшли – й кого ж зустріли? На пишнім ліжку, розімлілий, Співець пенатів молодий, Вінок зім’явши запашний, Ледь-ледь прикрившись одіялом, З своєю Лілою дрімав І, підрум’янений фіалом, В солодкім забутті шептав. Фонвізін зупинився з дива: «Це знаний хтось, мій Аполлон! Та хто ж це? Чи Парні щасливий, Чи Клейст? чи сам Анакреон?» – «Він вартий їх, – сказав Меркурій, – Ерата, грації, амури Вінчали міртами його, І Феб цівницею злотою Відзначив любленця свого; Але, під лінощів уздою, Поет лиш спить, сміється, п є І в іграх з юною красою Забув призначення своє». – «То я розбуркаю гульвісу!» – Розгніваний Денис гукнув І зразу ж відслонив завісу. Співець же віщий глас почув, В пуху весь, з прикрістю проснувся, Ліниво руки простягнув, На світло ледве позирнув І враз до стінки повернувся Та й знов якнайміцніш заснув. Що ж має наш герой робити? Додому повернуть сердито І щось, похнюпившись, бурчать. Чував я, начебто з досади Він гудив руських без пощади І от що зволив він сказать: «Коли Хвостов писати стане, А Батюшков спокійно спать, Наш геній довго не устане, І ладу нам повік не знать».
|