Священик

Хто ти, мій сину, є?
Віршувальник

Я бідний однодворець,
Раніш под’ячим був, а нині віршотворець.
Чимало я за рік паперу перевів;
Прийшов покаятись – я дуже нагрішив.
Священик

Стань ближче; наперед признайся доброчинно,
Чи виправить себе ти хочеш неодмінно?
Віршувальник

Я, отче, слабодух, не смію слова дать.
Священик

Старався ти закон господній шанувать
І окрім вишнього богів собі не мати?
Віршувальник

З цієї сторони я нагрішив багато;
За бога в мене – я, предмет любові – я.
У я вкладалися і друзі і сім’я,
Лиш я був мій і цар і демон мій злочинний,
А що найтяжче – я був мій читач єдиний.
Священик

А другу заповідь ти ревно сповідав?
Віршувальник

Кумирів я собі без ліку був придбав:
Любив я золото і знатним поклонявся,
У всякім віршику з Глафір я милувався,
Котрих хоч на віку ні разу й не зустрів,
Але усе-таки безбожно божествив.
Священик

А божеє ім’я?
Віршувальник

Коли недоставало
Чи рими, чи стопи, то, визнаю, бувало
І божеє ім’я вліплю в тісний рядок.
Священик

А часто?
Віршувальник

Хоч який елегії шматок
Візьми, ти стрінеш там слова, усім відомі –
«Гай-гай!», і «се», і «ах», «мій боже!», крапки й коми.
Священик

Недобре, сину мій! А чи батьків своїх
Ти шанував?
Віршувальник

О ні; та я й не знаю їх,
А чад своїх люблю й за них стою горою.
Священик

Як час проводив ти?
Віршувальник

Я літом і зимою
П’ять днів пишу, пишу, щоб в шостий в друк подать,
І в сьомий щоб себе сяк-так нагодувать.
До церкви ж ніколи: в передній Глазунова
Години зо три жду з лакеями Графова.
Священик

Ти вбивцею не був?
Віршувальник

До цього я гріха
Причетний, отче, теж, знать, доля вже лиха!
Мій приятель Дамон смертельно розхворівся.
Відвідав я його; він дуже звеселився;
Узявшись бідного страждання розважать,
Я оду став йому урочисто читать.
І що ж? Нещасний друг! Він з перших слів благально
Поморщився, стогнав... і вмер.
Священик

Це не похвально!
А ось де справжній гріх: таж перелюбець ти!
Бо в віршах...
Віршувальник

Що? Брехня! Ладен заприсягти,
Що на душі своїй гріхів таких не маю;
По моді зайвий гріх на себе я приймаю.
А правду мовивши – я сущий Епіктет,
Води не замутив, предобрий я поет.
Священик

Так, негаразд брехать. Іще прошу сказати:
Чи заповідь «не вкрадь» додержуєш ти свято?
Віршувальник

Ох, грішний, батюшко! Так, іноді вкраду!
(До цього звичні всі, і я їм вслід іду).
Слівце із Коцебу, рядок чи два з Вольтера,
І навіть у своїх; до цього ласі пера!
Та як інакше нам, сердешним, і писать?
Раз нестає свого, то треба позичать.
Священик

Недобре, сину мій, чужим користуватись, .
Пораджу я тобі скоріше відцуратись
Від тяжкого гріха. На друга ти свого
Чи не доніс бува брехливого чого?
Віршувальник

Лукавий спокусив. Я хлопець не багатий –
За гроші написав послання довгувате,
В якому Мевія ретельно утішав –
Він жінку, батюшко, недавно поховав.
Я публіці доніс, що бідний гірко тужить,
А він від радості молебні богу служить.
Священик

Надалі не вдавайсь до витівок таких.
Чи заздрив, сину, ти?
Віршувальник

Не криюсь, був цей гріх.
Я заздрив, і не раз, багатому сусіду.
Хоч не ослу його, так ситому обіду
І бронзі, і селу, і рижій четверні,
Яких не матиму я навіть і вві сні.
Купцеві заздрив я, недбалому монаху,
І дурневі, що спав без думки та без страху,
І, словом, всякому, хто не складав пісні.
Священик

А ще поганого не знаєш більше?
Віршувальник

Ні.
У всім покаявся; тепер уже – доволі;
Тверезо вічно жив і постив мимоволі,
І ближнім вигоду не раз я доставляв:
Частенько одами нещасних присипляв.
Священик

Послухай же тепер, як треба далі жити:
Будь добрий чоловік із грішного піїти.
Феофан Скляр?