|
У темному гаю, під віттям лип розквітлих, В гінкому комиші збігав ручай в’юнкий І піни хвиль перлисто-світлих Торкався вітерець легкий. Свій одяг Леда соромлива Недбало кинула на килим ніжних трав, І звабливу красу потік – пустун грайливий Водою обливав. Пожилець тих місць квапливий, Будь їй відданим, ручай! Тихше, струмінь гомінливий! Те, що вздрів, – не повідай! Леді боязко і мило Дотик хвилі відчувать, І зефірові несила Коло неї пролітать. Шурхіт в гаї затихає, Всюди тиша чарівна; Німфа далі вирушає – Хвилі звірилась вона. Та щось у березі кущами зашуміло, І з несміливості красуня затремтіла; Затявся подих їй. І раптом цар птахів, Розсунувши верби похиленої віти, Простерши крила, гордовитий, До німфи юної, радіючи, підплив; Він хвилі піняві навколо піднімає, Повітря крильми б’є, У кільця шию в’є, І перед Ледою покірно завмирає. Леда сміється. Враз як здригнеться: Крик пролунав! В мить любострасну Леду прекрасну Птах обійняв. Стогін любові, Тиша ізнову. Німфа лісів Бачить в знемозі, В млості-тривозі Тайну богів. Як опритомніла красуня, як розкрила Свій тихий зір і вкруг поглянула – узріла: На ложі із квіток покоїться вона В обіймах Зевсових, і поміж них щаслива Кохання юного весна, – І впала таїнства завіса чарівлива. Хай цей приклад научає Наших роз – вродливих дів, Хай їх ввечері лякає Плюскіт хвиль у млі гаїв: Їх в імлі гаїв на хвилі Піджида Кіпріди син; Гострі стріли в піні білій Крадькома ховає він. Хай цей приклад научає Наших роз – вродливих дів, Хай їх ввечері лякає Плюскіт хвиль в імлі гаїв.
|