|
У діброві тихій, тьмяній, Де в густій траві духмяній Світлий пробіга струмок, Уночі грав на сопілці Про кохання пастушок; І вторила, з грою в спілці, Трелям – лагідна луна... Враз із глибини печери Учень Вакха і Венери, Жвавих фавнів старшина, Син Ерміїв вирина. Роги розами повито, Чорні кучері – плющем; Козячий – вином налито Міх в Сатира за плечем. Бог лісний, в дугу зігнувшись, Сперсь на костур, звукам рад; До куща десь пригорнувшись, Прислухався до рулад, Рухав головою влад. «Дні, що весело спливали, (Грав пастух на журний тон) Чом лиш мрія ви, лиш сон? Чом, як тінь, з очей пропали, Зникли в млі нічних запон? Ах! коли нічну завісу Місяць блиском обсипав, Як у темну вогкість лісу, Що в солодкій тиші спав, З Хлоєю, рука з рукою, Йшли ми, ніжні й молоді, – Хто зрівнятись міг зі мною? Хлої друг я був тоді! А тепер життя – могила, Білий світ набрид мені, І струмок, і гай – сумні... Хлоє – зрадила ти, мила!.. Милим був я в давні дні!..» Змовк співець у ту хвилину, Стало тихо у гаю, Лиш струмок веде незмінну Ніжну співанку свою Та погойдує билину, Легко віючи, зефір... Залишивши тінь густую, Враз з’являється Сатир. Чашу дружби круговую Повнить пінявим винцем, І з усміхненим лицем Мовить: «Друже, серцем хворий, Подивись, як сік прозорий, Ось, при місяці, блищить! Випий чашу тільки – вмить Будеш ти йому подібний. Вір, що сум нам не потрібний. Краще, краще веселись, В горі з Бахусом дружись!» І пастух взяв чашу в руки, Разом вихилив до дна. О могутній чар вина! Хто зна, де поділись муки, Враз душевний сум розтав; До фіала лиш припав, В ту ж хвилину все змінилось, Все в природі оживилось, Вже юнак – у мріях-снах! Щоб прогнати зовсім тугу, Налива він чашу другу; П’є і третю... та в очах Світ пітьмою оповився – І нещасний... утомився. Хилячи чоло ясне, «Ти навчи, Сатир, мене, – Пастушок, зітхнувши, каже, – Як збороти сум цей вражий, Як щасливо в світі жить? Я не в силах вічно пить». – «Слухай, любий, дам пораду, Як відгонити досаду: Втіхи мить, що п’єш до дна, Вік лови – вся суть в цім слові: Де ж те щастя без любові? Де ж веселість без вина? Тож з похмілля, по цій мові, З Купідоном помирись, Геть забудь про кривди-біди, І в обіймах у Доріди Знову втіхою сп’янись!»
|