|
Чи ж можна? Замість роз, Амурові підвладних, Тюльпанів гордих і принадних, Конвалій запашних, жасминів і лілей, Що їх ти завше так любила І день при дні колись носила На мармурі своїх грудей, – Чи ж можна, о Клімено мила? Ця зміна у смаку чудна, незрозуміла!.. Ти любиш нюхати вже не бутон пахкий, А цей бур’ян шкідливий, впертий, Уміло так розтертий, На порошок пухкий! Вже посивілий хай професор Геттінгена, Що у дугу зігнувсь на кафедрі старій Та у латинь втопив глибокий розум свій, Розкашлявшись, тютюн товчений Рукою висхлою все пхає в ніс тонкий; Хай молодий драгун вусатий Уранці, десь коло вікна, Ще в рештках вранішнього сна, Пеньковим чубуком дим гонить сіруватий; Красуня хай стара, літ в шістдесят, без втіх, У грацій в відпуску, в любові у відставці, Що в ній тримаються всі чари на підставці, У зморшках вся, як єсть, від голови до ніг, З молитов, з пліток позіхає І з вірним тютюном невдачі забуває, – А ти, красуне, ти! Коли тобі припав Так до смаку тютюн – о, ніжні небилиці! – Ах, порошком коли б я став І в табакерці, у темниці У ніжні пальчики тобі потрапить міг, – Під шаль, що криє таємниці, По грудях радо б я розсипався твоїх І навіть... може буть... Та це – даремні мрії, Що ними тішиться пустун! Лиха нас доля не жаліє! Ах, і чому я не тютюн!
|