|
Раз північною добою, Скрізь туман в гаю, Козак їхав над рікою В Украйну свою. Шапка на бік похілилась, Ввесь жупан в пилі, Дві пистолі та гвинтівка, Шабля до землі. Вірний кінь, маха ушима, Шаг у шаг тюпав, Гриву довгу підтрусуя, Все на шлях взирав. А́ж ось перед ним хатина, Виламаний тин; Отут – стежечка в садочок. А он там – в загин. «Не найду в гаю дівчини.» Думав вже Денис; «Всі в коморі, або в хаті Спати уляглись». І дерну́в козак уздечкой, На́гаем цмокнув, И помчався кінь, як куля, – К хатам повернув. Місяць з хмари виглядає Сумно на поля; Під вікном сидить сумує Дівчина одна. Козак бачить чорнобриву, Го́рить мов огнём Кінь тихенько вліво, вліво – А́ж ось під вікном, «Нічка вже зовсім стемніла, Місяця нема Вийд, коханочка, мерщі́й бо Напої коня.» – І не сподівайсь, козаче, З хати не піду́, Щось бо страшно, як згадаю, Бо́юся біді. – «Е, не бійся, чорнобрива, Ви́ходь лишь сюди.» Чорнобривим – ні́ч опасна. «Кинь ці пустяки!» «Вір, коханка, все дурниця... Помізкуй собі, Гаєш врімя по-дурному, Бо́ржий виходи!» «Сядь ось тут, на вороненком, Та зі мной рушай; Будеш щаслива зі мною: З милим всюду рай!» Що ж дівчина? Вгомонилась, Перемі́гла жах, Соромлясь їхати згодилась, Щаслив став козак! Поскакали мов скажені, Дружку друг любив: Тиждень цілий був їй вірний, В другий – ізмінив.
|