|
Якось, пізньою порою, Полем за байрак, Їхав тихо над рікою Молодий козак. Синь-жупан, крута шапчина Маячить в імлі, Три пістолі до коліна, Шабля до землі. Вірний кінь узди не знає, Йде в пітьму нічну; Чорну гриву розпускає, Рветься вдалину. Перед ним дві-три повітки І безлюдний двір; Тут – стежина до слобідки, Там – дорога в бір. «Не у лісі ж білолиці, – Думає Денис: – Всі красуні у світлиці На ніч подались». І торкнув донець уздою, Шпорою кольнув, Полетів скакун стрілою, В слободу звернув. Хмарка місяць заступала, Тьмянилась роса; Край віконця сумувала Дівчина-краса. Бачить дівчину хоробрий, – Серце, як в огні, Кінь у нього вірний, добрий, Крок – і при вікні. «Ніч стає усе темніша, Дише вітровій. Йди, коханочко, скоріше, Та коня напій». «Ні, до тебе молодого Страшно підійти, Страшно вийти на дорогу, Дать коню води». «Ти не бійсь, моя сердечна, З милим подружись!» – «Ніч красуням небезпечна». – «Радість! не страшись! Вір, коханочко, пусте це; Сумнів ти відкинь! Тратиш час і раниш серце; Милая, прилинь! Сядь на борзого, з тобою Ринем в дальній край! Щастя матимеш зі мною: Всюди з другом рай». Що ж красуня? Та рішилась, Хоч і боязка; У сідельці опинилась Радість козака. Клянучись в любові ніжній, Дону славний син Був їй вірний зо два тижні, Потім зрадив він.
|