|
Надвечір, осені глухої, В далеких діва йшла місцях І тайний плід любові злої Несла у трепетних руках. Все стихло всюди – ліс і гори, Все спало в темряві нічній; Вона в затьмарені простори Дивилась у журбі тяжкій. Вона спинила в час розлуки На немовлятку погляд свій... «Ти спиш, дитя, не знаєш муки. Тобі одчай незнаний мій! Відкриєш очі й не прилинеш Ти завтра до грудей моїх, Цілунку матері не стрінеш І пестощів її сумних. Її ти кликать марно будеш! Мій гріх тяжкий – вина моя. Мене навіки ти забудеш... Тебе ж забуть не можу я! Чужі сховають в дні самітні І скажуть: «Ти чужий для нас!» Спитаєш ти: «Батьки де рідні?» Не знайдеш ти рідні в той час! Мій ангел стане сумувати Між інших діток чарівних! Він буде гірко поглядати На ласки матерів чужих. Мандрівець всюди одинокий, Життя своє він проклене, Почує він докір жорстокий... Прости, дитя, прости мене. Можливо, бідна сиротина, Пізнаєш батька ти свого. Де він, мій зрадник, мій єдиний? Довіку не забуть його! Утіш його нестерпні муки, Скажи: «її вже тут нема. Лаура не знесла розлуки І кинула цей світ сама». – Та що сказала я?., можливо, Ти стрінеш матір, мов у сні, На мене глянеш ти журливої Як сина не пізнать мені? Коли б то доля невмолима На люте зглянулась життя... Але ти, може, пройдеш мимо. Навік я кинула дитя! Ти спиш – дозволь же, нещасливий, Тебе обнять в останній раз. Закон неправедний, жахливий На муки прирікає нас. Поки літа не відігнали Невинних радощів твоїх, – Спи, любий! тільки б не вражала Журба дитячих днів ясних!» Та вмить за гаєм їй хатину Осяяв місяць поблизу... Вона свого схопила сина, Пішла, роняючи сльозу; Дитину під покровом ночі Поклала на поріг чужий, Зі страхом одвернула очі – І зникла в темряві глухій.
|