На небосхил хмурний, дрімотний Нічної тьми покров навис; Спочили гай і лан у темряві німотній, І в сивому тумані ліс; Ледь котиться ручай, дібровою укритий, Ледь диха вітерець, заснувши на гілках, І місяць виплива, мов лебідь гордовитий, В сріблясто-пінявих хмарках. Пливе – й проміннями блідими Освітлює усе навкруг. Алеї лип старих встають перед очима, І пагорок, і дальній луг; Тут, бачу, осокір обнявся із вербою І їх обох ручай у дзеркалі відбив; Лілея розцвіта – розкішною красою Цариця справжня між полів. Із пагорків мчать водоспади, Мов бісерні річки прудкі, У тихім озері хлюпочуться наяди, Здіймають хвилі нестрімкі; І в тиші лагідній підносяться чертоги, Шлях заступаючи і хмарам, і вітрам. Колись тут мирні дні земні стрічали боги, Тут – руської Мінерви храм. Це ж тут Елізіум північний, Чудовий Царськосельський сад; Здолавши лева, тут спочив орел величний На лоні миру та розрад! О жаль! минувся час, коли вінчала слава Великої жони безсмертнії діла, Під мудрим скіпетром Російська тут держава У супокої розцвіла! Тут кожний крок в душі турбує Ті спомини про славний час; І, озирнувшись, рос, зітхаючи, сумує: «Нема великої між нас!» Заглиблений в думки, край берега крутого Сидить він мовчазний, звіряє вітру слух. Роки минулі йдуть перед очима в нього, У захваті високім дух. Він бачить: скеля моховита Посеред хвиль, і там на ній Піднісся пам’ятник. У леті гордовито Орел застигнув молодий. І ланцюги важкі, і громоносні стріли Навколо грізного стовпа переплелись: Під тою скелею із ревом сиві хвилі В блискучій піні уляглись. В сосновім затінку густому Цей простий пам’ятник постав. Кагульські береги, для вас ганьба у ньому! І слава наших ратних справ! Безсмертні ви повік, герої батьківщини, Що прожили життя, як бойовий похід! Про вас, сподвижники і друзі Катерини, Перейде слава з роду в рід. О вік гучний, о грізний порив Коханців слави – росіян! У ті часи Орлов, Румянцев і Суворов, Славетні правнуки слов’ян, Лавр перемоги скрізь перуном здобували; Весь світ у захваті дививсь на бранний пир; Державін і Петров пісні героям грали На струнах громозвучних лір. І проминув ти, незабутній! І ось новий угледів вік І жах війни новий, і бій новий могутній; Страждати завше – смертний звик. Блиснув кривавий меч у неприборкній длані Вінцем підступності вінчанного царя; Повстав бич всесвіту – і вже страшної брані Зійшла погрозлива зоря. Помчали вороги потоком Прудким на росіян поля. Степи на їх шляху лежали в сні глибокім, Втопала у крові земля; І села і міста у темряві палали, І небо заграва оповила навкруг, І наші праліси утікачів ховали, Вкривавсь іржею в полі плуг. Ідуть – нема їм перепони, Усе руйнують, валять в прах, І привиди бліді загиблих чад Беллони, Додержуючи стрій в полках, В могильній млі хмурній зникають безнастанно, Чи бродять мовчазні лісами уночі... Та поклик пролунав!., у далечі туманній Звучать кольчуги і мечі!.. Вжахнись, о рать іноплеменних! Росії рушили сини; Підвівся стар і млад; летять на дерзновенних, Палають помстою вони. Здригнись, тиран! пробив для тебе час розплати! Ти в кожнім ратнику узриш богатиря; Їх ціль – перемогти або життя віддати За віру, за царя. Басують коні під горою, Скрізь ратні лави без кінця, За строєм стрій тече, і славою, і мстою Всі мужні сповнено серця. Спішать на грізний пир; мечі шукають здобич, – І вже палає брань; гуркоче грім боїв, Розлючено свистять мечі та стріли обіч, Стікає кров з щитів. Стялися. Росу – перемога! Втікають галли перед ним; Та дужого в боях вінчає сила бога Останнім променем своїм. Не тут його звалив воїтель посивілий; Поля Бородіна, кривавії поля! Не ви ворожу лють і гордість зупинили! Вступають галли до Кремля!.. Краї Москви, о батьківщино, Де на світанку юних літ В неробстві марнував я золоті години, Не знаючи ні кривд, ні бід, Стогнать вам довелось під ворогом злостивим! Вас червонила кров і пломінь пожирав! І в жертву не приніс я ні життя, ні мсти вам; Даремно гнівом дух палав!.. Де ж ти, моя Москва стоглава, Краса вітчизни? Де колись Столиця вславлена вставала величаво, Тепер самі руїни скрізь; Москва! Як руського страшать твої могили! Дощенту знищено доми вельмож, царів, Все зруйнував огонь. І веж вінці стьмяніли, Чертоги впали багачів. І там, де розкіш квітувала В розкидистих гаях, садах, Де мирт благоухав і липа трепетала, Тепер вуглини, попіл, прах. В години затишні, у ніч прекрасну, літню Веселощів луна туди не полетить, Не сяють береги в огнях, гаї привітні: Все мертве, все мовчить. Утішся, мати міст Росії, Глянь на загибель пришельця. Лягла, помщаючись, на їх пихаті виї Караюча рука творця. Дивись: вони біжать, оглянутись не сміють, Кров плине ріками в німих снігах полів; У темряві нічній від голоду німіють, Від руських падають мечів. Ви, перед котрими тремтіли Європи дужі племена, О галли хижі! й ви зійшли у тінь могили, І вас перемогла війна! Де ж син улюблений і щастя і Беллони, Хто правду зневажав, і віру, і закон? В гордині мріяв він мечем звалити трони, І зникнув, мов потворний сон! В Парижі рос! – де ж факел мстивий? Хай Галлія до ніг впаде! Та що я вздрів? Герой із гілкою оливи І з мирним усміхом гряде. Іще воєнний грім у далині гуркоче, Москва засмучена, мов степ в північній млі, А він ось – ворогам рятунок дати хоче І благодатний мир землі. О внук достойний Катерини! Чому в ці дні мій вірш мовчить, Чому, як дивний бард слов’янської дружини, Мій дух натхненням не горить? Якби парнаський бог піїта дар чудесний У груди влив мені! На лірі я б зумів Заграть в захопленні тобі пеан небесний І возсіяти в тьмі часів. О ти, Росії скальд натхненний, Хто вславив ратей грізний стрій, У колі дружньому збуди свій дивний геній, Заграй на арфі золотій! Хай знову голос твій на честь героя ллється, І з тріпотливих струн злетить вогонь в серця, І ратник молодий у захваті здригнеться Від пісні бранного співця. Володимир Ковалевський ?