|
Ти теж, мій любий друже, кинув Безпечну пристань, тишину, Твій човен весело полинув По хвилях бурних в далину; Кермо вже доля нахиляє, Спокійно світить неба тло, Суденце крила розпускає, І щастя паруси звело. Дай боже, щоб грози й негоди Ти й близько жаху не зазнав, Щоб бурний вихор не здійняв Попід човном шумливі води! Дай боже надвечір пристать Тобі до берега надійно, Любов і дружбу обійнять І з ними відпочить спокійно! Ні, ти не можеш їх забуть! Та що! Не скоро, може буть, Побачусь, друже мій, з тобою У скромній хаті, в тишині; Часом за чарою хмільною Ти згадку віддаси й мені. Коли ж піду в нові покої (Це доля спільна всім – спочить), – Ти долі побажай ясної, Скажи: «Умів він хоч любить!»
|