|
Не знаючись із Аполлоном, Поет, придворний філософ, Хай пану знатному з поклоном Підносить оду в двісті строф; Я ж, милий Горчаков, не з тих, Що можуть з півнем уставати І пишномовний вірш складати Із слів тріскучих та пустих, Співати хитро не умію, Бо знаю, це не на добро, І обертати не посмію У ліру гусяче перо! Шановний князю, ні, не оду Тобі я хочу піднести; Яка в тім користь – лізти в воду, Зарання не спитавши броду, І вслід Державіну іти? Своїм я складом вірші нині Сяк-так пишу на іменини. Що, сам не знаю, зрозумій, Бажати другу в цю годину? Чи старість тиху, князю мій, Дітей, закохану дружину, Чи розкоші та славних днів, Та діамантів, та хрестів? Чи побажати тобі слави, Що манить на шляхи криваві, Щоб в лаврах та вінцях сіяв І в битвах грім із рук метав, Щоб перемога за тобою, Неначе Невському герою, Летіла слідом раз у раз? І не про ніжності в той час Поета пісенька полине, Він музи краще зовсім кине! Бажаю я тобі одне: Щоб вихованцем Епікура Провів між Вакха і Амура Свій вік! А там – коли майне Стігійських берегів тумання, Дай бог, щоб ти жагу кохання Душею звідав і відчув, З рук молодого Купідона Вступаючи в човен Харона, Біля Єршової... заснув!
|