Pourquoi craindrais-je de le dire?
C’est Margot qui fixe mon gout1.

І мені прийшлось узнати,
Що за птиця Купідон.
Визнаю, цей бог крилатий
Серце взяв моє в полон!
Не вернути днів тих знову,
Як, не знаючи любові,
І печалі я не знав,
Як в театрі і на балах,
На гулянні і воксалах,
Я, немов зефір, літав;
Як на глум, на зло Амуру
Я писав карикатуру
На жіночу ніжну стать.
Та даремно я сміявся,
Бо нарешті й сам попався,
Щоб тепер безумцем стать.
Жарти, вольність – все під лавку,
Із Катонів я в відставку,
І тепер я – Селадон!
Молодої жриці Тальї
Бачив я красу Натальї,
І вже в серці – Купідон!

Так, Натальє! признаюся,
Що навік я бранець твій.
В перший раз іще, клянуся,
Я з любові сам не свій.
Цілий день хоч де кручуся, –
Ти усе в очах мені.
Прийде ніч – і в тишині
Бачу в легкому убранні
Я зорю мого кохання
І під шепіт ніжних слів
Чую пристрасне дихання,
Бачу персів колихання,
Що біліші од снігів,
І напіводкриті очі
Під серпанком тихим ночі...
Стільки щастя, стільки див!
Я один в альтанці з нею...
Бачу... білую лілею,
Тішусь мрією своєю...
А прокинусь... бачу тьму
Коло ліжка, одинокий,
І зітхаю так глибоко!
Сон лінивий, томноокий
Одлітає в даль німу.
Пал зростає щохвилини,
Серця полумінь мого
Вкрай виснажує його.
Все кудись бажання лине...
А куди? – ніхто цього
Дамам голосно не скаже,
А вже так і сяк розмаже –
Поясню в словах простих.

Всі закохані бажають
І того, чого не знають;
Це – ознака дивна їх.
Обгорнувшись балахоном,
В хвацькій шапці набакир
Я хотів би Філімоном
У вечірнім сяйві зір,
Тиснучи Анюті руку,
Розказать про серця муку,
Говорить: вона моя!
Щоб мене, як та Назора,
Палко так хотів би я,
Ти тримала ніжним зором.
Чи старим Опікуном
Легкодумної Розіни,
Злої пасинком години,
В опанчі і з париком,
Непокірною рукою
Сніжнобілу, повну грудь...
Я бажав би... та ногою
Моря не пересягнуть.
Хоч закоханий без краю,
Жити я без тебе маю,
Всіх позбавлений надій.

Але, люба, ти не знаєш,
Селадон хто ніжний твій,
І ніяк ще не вгадаєш,
Чом це у душі моїй
І надій нема? Натальє,
Слухай, горлице моя!

Не володар я сералю,
Не араб, не турок я,
Церемонним тим китайцем
І тупим американцем
Буть не можу я ніяк,
Ані ситим німчурою,
Що ковпак на лоб натяг,
З кухлем пива під рукою
І з цигаркою в зубах,
Ні отим кавалергардом
В касці, з палашем важким;
Ненавиджу битви грім.
Шпага, щабля, алебарда
Не були в руках моїх
За Адамів давній гріх.

– Хто ж ти, ніжний марнослове? –
Глянь на мур цей гранітовий,
Де пітьма з кінця в кінець,
Де не чуть людської мови,
Де на вікнах скрізь покрови...
Знай, Натальє! – я... чернець!
1 Чому мені боятись це сказати? Марго мій полонила смак (франц.).
Володимир Сосюра?