І мені прийшлось узнати, Що за птиця Купідон. Визнаю, цей бог крилатий Серце взяв моє в полон! Не вернути днів тих знову, Як, не знаючи любові, І печалі я не знав, Як в театрі і на балах, На гулянні і воксалах, Я, немов зефір, літав; Як на глум, на зло Амуру Я писав карикатуру На жіночу ніжну стать. Та даремно я сміявся, Бо нарешті й сам попався, Щоб тепер безумцем стать. Жарти, вольність – все під лавку, Із Катонів я в відставку, І тепер я – Селадон! Молодої жриці Тальї Бачив я красу Натальї, І вже в серці – Купідон! Так, Натальє! признаюся, Що навік я бранець твій. В перший раз іще, клянуся, Я з любові сам не свій. Цілий день хоч де кручуся, – Ти усе в очах мені. Прийде ніч – і в тишині Бачу в легкому убранні Я зорю мого кохання І під шепіт ніжних слів Чую пристрасне дихання, Бачу персів колихання, Що біліші од снігів, І напіводкриті очі Під серпанком тихим ночі... Стільки щастя, стільки див! Я один в альтанці з нею... Бачу... білую лілею, Тішусь мрією своєю... А прокинусь... бачу тьму Коло ліжка, одинокий, І зітхаю так глибоко! Сон лінивий, томноокий Одлітає в даль німу. Пал зростає щохвилини, Серця полумінь мого Вкрай виснажує його. Все кудись бажання лине... А куди? – ніхто цього Дамам голосно не скаже, А вже так і сяк розмаже – Поясню в словах простих. Всі закохані бажають І того, чого не знають; Це – ознака дивна їх. Обгорнувшись балахоном, В хвацькій шапці набакир Я хотів би Філімоном У вечірнім сяйві зір, Тиснучи Анюті руку, Розказать про серця муку, Говорить: вона моя! Щоб мене, як та Назора, Палко так хотів би я, Ти тримала ніжним зором. Чи старим Опікуном Легкодумної Розіни, Злої пасинком години, В опанчі і з париком, Непокірною рукою Сніжнобілу, повну грудь... Я бажав би... та ногою Моря не пересягнуть. Хоч закоханий без краю, Жити я без тебе маю, Всіх позбавлений надій. Але, люба, ти не знаєш, Селадон хто ніжний твій, І ніяк ще не вгадаєш, Чом це у душі моїй І надій нема? Натальє, Слухай, горлице моя! Не володар я сералю, Не араб, не турок я, Церемонним тим китайцем І тупим американцем Буть не можу я ніяк, Ані ситим німчурою, Що ковпак на лоб натяг, З кухлем пива під рукою І з цигаркою в зубах, Ні отим кавалергардом В касці, з палашем важким; Ненавиджу битви грім. Шпага, щабля, алебарда Не були в руках моїх За Адамів давній гріх. – Хто ж ти, ніжний марнослове? – Глянь на мур цей гранітовий, Де пітьма з кінця в кінець, Де не чуть людської мови, Де на вікнах скрізь покрови... Знай, Натальє! – я... чернець!
1 Чому мені боятись це сказати? Марго мій полонила смак (франц.).
|