|
«Чом іржеш, мій коню-друже, Не гребеш копитом пил, Шию хилиш, мов недужий, Не гризеш своїх вудил? Чи тебе я не шкодую, Чистим зерном не годую? Чи то збруя не ясна? Чи повіддя не шовкове, Не сріблянії підкови, Не червлені стремена?» Відмовляє кінь печальний: «Посмутнів я недарма, Чую, чую тупіт дальній, Стріли мчать, звучить сурма! Тим іржу я, що на волі Не гуляти довгі дні, Злотом збруї в чистім полі Не пишатися мені! Що враги-злочинці люті Злоту збрую заберуть, І підкови, сріблом куті, З ніг легких моїх здеруть; Смутно з думоньки тієї, Що помчу я під врагом, Вкритий шкірою твоєю, А не пишним чепраком».
|