|
Покохав королевич Яниш Молоденьку красуню Єлицю, Він кохає її два годочки, А на третій вирішив женитись На Любусі, чеській королівні. І до першої іде він прощатись, Їй приносить з червінцями черес, І гримучі золоті сережки, І жемчужне в три разки намисто; Сам він почепив їй ті сережки, Сам на шию намисто повісив, Дав їй в руки з червінцями черес, Її в щоки поцілував мовчки І за тим од неї геть поїхав. Як сама зосталася Єлиця, Гроші по землі порозкидала, Повиймала із ушей сережки, Надвоє намисто розірвала, Кинулась сама в ріку Мораву. Водяною царицею в річці Молода прокинулась Єлиця, І маленьку доньку породила, І дала їй ім’я Водяниця. Ось минає три роки і більше, Королевич їде полювати, Проїздить він берегом Морави; Захотів він коня вороного Напоїть студеною водою. Але тільки запінену морду Сунув кінь у студену хвилю, Висунулась рученька з водиці: Хвать коня за уздечку коштовну! Кінь, злякавшись, повів головою, На уздечці висить Водяниця, Мов на вудці спіймана рибинка, – Кінь кружляє по чистому лугу, Потрясає золоту уздечку, Та стряхнуть не може Водяниці. Ледь в сідлі усидів королевич, Ледь удержав коня вороного, Осадивши сильною рукою. На траву Водяниця стрибнула. Промовля до неї королевич: «Розкажи-бо, що ти за створіння Чи від жінки ти на світ родилась Чи від богом проклятої Віли?» Повідає йому Водяниця: «Породила мене молода Єлиця, Батько мій Яниш-королевич, А імення моє Водяниця». Королевич, ці слова зачувши, Враз зіскочив з коня вороного, Рідну доньку обняв, Водяницю, І, слізьми заливаючись, мовив: «Де, скажи, твоя мати Єлиця? Чув я, ніби вона утопилась». Водяниця йому відказала: «Мати в мене водяна цариця; Над всіма вона панує ріками, Над ріками і над озерами, Не панує лише в синім морі, В синім морі панує Див-риба». Водяниці мовив королевич: «До цариці ж піди водяної І скажи їй: Яниш-королевич Їй поклін сердечний посилає І у неї побачення просить На зеленім березі Морави. Завтра я заїду за одвітом». Після того вони розлучились. Рано-вранці, ледь на світ взялося, Королевич ходить над рікою; Раптом із ріки, по білі груди, Водяна цариця підвелася І сказала: «Яниш-королевич, Ти просив побачення у мене, То кажи: чого іще ти хочеш?» Як побачив він свою Єлицю, В ньому знов бажання розпалились, Став манити він її на берег. «Люба ти моя, ясна Єлице, Йди до мене на зелений берег, Поцілуй так солодко, як перше, Знову міцно тебе покохаю». Королевича не слухає Єлиця, Не слухає, киває головою: «Ні, не вийду, Яниш-королевич, Я до тебе на зелений берег. Як раніше, нам не цілуватись, І міцніш мене не покохаєш. Краще розкажи мені гарненько, Як ся маєш, чи живеш щасливо З любою жоною молодою?» Відмовляє Яниш-королевич: «Проти сонця місяць не пригріє, Проти милої жона не втішить».
1 Пісня про Яниша-королевича в оригіналі дуже довга і розподіляється на кілька частин. Я переклав тільки першу, і то не всю. (Примітка Пушкіна)
|