|
«Чорногорці? Що за люди? – Бонапарте запитав: – Та невже це плем’я люте Не боїться наших лав? Задрижать, як не дрижали: Об’явить привідцям їх, Щоб рушниці і кинджали Всі знесли до ніг моїх». От він шле на нас піхоту, Сто гармат-мортир при ній, І своїх мамлюків роту, Й кірасирів грізний стрій. Здатись їм? Нема охоти, – Чорногорці не такі! В нас для коней і піхоти В горах скелі є стрімкі... Ми засіли в наші нори І гостей незваних ждем, – От вони вступили в гори, Знищуючи все вогнем. Тісно йдуть вони рядами. Враз змішався їхній крок. Що таке? Над головами Ряд червоних звівсь шапок. «Стій! стріляй! Хай кожен скине Чорногорця одного. Раз не здавсь – так хай загине Ворог, не щадіть його!» Б’ють з рушниць – шапки упали Ті червоні із жердин: Ми під ними ниць лежали, Причаївшись, як один. Дружним залпом зустрічали Ми французів. – «Щось гуде!» Тут і там вони кричали: – «Що, луна це?» Ні, не те! Сам полковник їх звалився, З ним сто двадцять душ – вся рать. І загін весь покотився, Хто як міг пустивсь тікать. І французи ненавидять З тих часів наш вільний край, Нашу шапку де помітять – Червоніють, так і знай.
|