|
В воротях сидів Марко Якубович; Перед ним сиділа його Зоя, А хлоп’ятко їх гралось на порозі. По шляху до них іде незнайомець, Сам блідий, ледве ноги волочить, Просить він напитись, ради бога. Зоя встала і пішла по воду, Перехожому винесла ківшик, Перехожий до дна його випив. Ось, напившись, мовить він Маркові: «Що то в вас під горою там видно?» Каже йому Марко Якубович: «Родове то наше кладовище». І тоді ще сказав перехожий: «Спочивать мені на вашім кладовищі, Бо лишилося жити недовго». Тут широкий розвив він пояс І показує рану криваву. «Три дні, – мовив, – ношу я під серцем Бусурманову кулю свинцеву. Як умру, ти зарий моє тіло, За горою, де верба зелена, При мені поклади мою шаблю, Бо в житті я був воїн славетний». Підхопила Зоя незнайомця, А Марко став дивитися рану. Раптом каже молодая Зоя: «Поможи ти, Марку, я не в силі Гостя нашого далі тримати». Тут побачив Марко Якубович – На руках її помер перехожий. Марко сів на коня вороного, Мертве тіло взяв із собою, З ним поїхав на кладовище. Там глибоку вирили могилу І в молитві мерця поховали. От минає і тиждень, і другий, Став худіти синочок у Марка; Перестав він бігать, веселиться, Все лежав на рогожці та охкав. І до Марка калуер приходить, – Подививсь на дитину і мовив: «Син слабий твій хворобою страшною; Подивись на біленьку його шию: Бачиш ти кривавую ранку? То є зуб вурдалака, клянуся»1. Все поселище за дідом калуером Вирушило враз на кладовище; Там могилу померлого розрили, Бачать – труп рум’яний і свіжий, Нігті виросли, як ворона кігті, А лице обросло бородою, В кров рожеву вимазані губи, Повна крові глибокая могила. Бідний Марко кілком замахнувся, Та мертвяк завищав і проворно Із могили в ліс бігом подався. Біг він швидше, аніж кінь у полі, Стременами вражений під боки; І кущечки під ним так і гнулись, А сучки дерев так і тріщали, Ламлючись, мов гілля перемерзле. Калуер могильною землею2 Хворого хлопчину всього витер, І весь день творив над ним молитви. А на спаді красного сонця Зоя мужу своєму сказала: «Пам’ятаєш? Це тому два тижні В цю годину вмер злий перехожий». Враз собака завив незвичайно, Відчинились двері без нікого, Велетень ввійшов, нахилившись, Сів він, ноги під себе підкурчив, Головою діткнувшися стелі. Він на Марка дививсь нерухомо, Нерухомо дививсь на нього Марко, Зачарований жахливим його зором; Але дід, розкривши молитовник, Запалив кипарисову гілку, І на велетня дим подмухав. І затрясся вурдалак проклятий, В двері кинувся і навтік подався, Ніби вовк, що гнав його мисливець. А другого дня і в ту ж годину Пес загавкав, двері відчинились, І ввійшов чоловік незнайомий, Був він зростом як цісарський рекрут, Сів і мовчки дивиться на Марка, Та молитвою дід його вигнав. В третій день ввійшов карлик дрібен, Міг би верхи він на щурі сидіти, Та блищали у нього злі очиці. І дідок в третій раз його вигнав, І з тих пір вже він не повертався.
1 Вурдалаки, вудкодлаки, упирі – мерці, що виходять з своїх могил і ссуть кров живих людей. (Прим. Пушкіна)
2 Ліками від укусів упирів є земля, взята з його могили. (Прим. Пушкіна)
|