(Примітки Пушкіна)
¹ Меріме вмістив на початку своєї Guzla відомості про старого гусляра Іакінфа Маглановича; невідомо, чи існував він коли-небудь, але стаття його біографа має надзвичайну принадність оригінальності і правдоподібності. Книга Меріме рідкісна, і читачі, гадаю, з задоволенням знайдуть тут життєпис слов’янина-поета:
Нотатка про Іакінфа Маглановича^*
Іакінф Магланович – єдиний мені знайомий гусляр, який у той же час був поетом, бо більшість гуслярів повторюють старі пісні, або щонайбільше – створюють попурі, запозичаючи віршів двадцять з однієї балади, стільки ж із іншої, і зв’язуючи все за допомогою поганих віршів власного виробу.
Поет наш народився в Звониграді, як він сам розповідає про це в баладі «Шипшин а у Велико». Він був сином шевця, і його батьки, очевидно, не дуже турбувались про його освіту, бо він не вміє ні читати, ні писати. У віці восьми років він був украдений чинженегами, або циганами. Ці люди повели його в Боснію, Де (і навчили його свого мистецтва і без клопоту навернули його в магометанство, яке сповідує більшість серед них². Один а я н чи старшина в Ливні відняв його у циганів і взяв до себе на послуги, де він і пробув кілька років.
Йому було п’ятнадцять років, коли один католицький монах повернув його у християнство, рискуючи бути посадженим на палю у випадку виявлення цього, бо турки аж ніяк не схвалюють місіонерської діяльності. Юний Іакінф, не довго роздумуючи, покинув свого господаря, досить суворою, як і більшість босняків; та, втікаючи з дому, він вирішив помститися за погане ставлення. Якось уночі, в грозу, він пішов з Ливно, захопивши з собою шубу і шаблю господаря, з кількома цехінами, які йому пощастило викрасти. Монах, який охрестив його, супроводив його у втечі, здійсненій, цілком імовірно, за його порадою.
Від Ливно до Синя, в Далмації, всього миль дванадцять. Утікачі незабаром прибули туди, під покровительство венеціанського уряду, у безпеці від переслідування аяна. В цьому місті Магланович і створив свою першу пісню: він оспівав свою втечу в баладі, яка знайшла поклонників і поклала початок його славі³.
Але в нього не було засобів до існування, а природа не нагородила його нахилом до праці. Завдяки морлацькій гостинності, деякий час він жив на подаяння сільських жителів, сплачуючи їм тим, що співав завчену ним стару пісню. Незабаром він створив кілька нових пісень на випадки весіллів і похоронів, і його присутність стала такою необхідною, що ні одне свято не вважалося вдалим, якщо на ньому не було Маглановича з його гузлою.
Так він жив у околицях Синя, мало турбуючись про своїх рідних, доля яких йому й досі була невідомою, бо він з дня викрадення й разу не бував у Звониграді.
У двадцять п’ять років це був вродливий юнак, сильний, спритний, чудовий мисливець і до того ж відомий поет і музикант; всі його цінили, особливо ж дівчата. Та, якій він віддав перевагу, звалася Марією і була дочкою багатого морлана, на ім’я Зларинович. Він легко добився взаємності і, за звичаєм, викрав її. У нього був суперник – до певної міри місцевий сеньйор, на ім’я Ульян, який зарані дізнався про викрадення. Іллірійські звичаї такі, що відкинутий коханець легко втішається і не коситься на свого щасливого суперника; проте цей Ульян здумав ревнувати і захотів перешкодити щастю Маглановича. В ніч викрадення він з’явився з двома слугами в ту хвилину, коли Марія вже сіла на коня, щоб їхати з коханим. Ульян загрозливим голосом закричав, щоб вони зупинились. Суперники, за звичаєм, були озброєні. Магланович вистрілив перший і убив сеньйора Ульяна. Якби в нього була родина, вона підтримала б його, і він не залишив би країни через такі дрібниці; та, самотній і позбавлений всякої опори, він був беззахисний проти помсти з боку всієї родини вбитого. Він швидко розміркував усе і втік з дружиною в гори, де приєднався до гайдуків⁴.
Він довго жив з ними і навіть був якось поранений в обличчя при бійці з пандурами⁵. Нарешті, заробивши грошей, як я вважаю не надто чесним шляхом, він залишив гори, купив худобу і оселився в Катаро з жінкою і дітьми. Дім його був біля Смоковича, на березі річечки чи струмка, що впадав у озеро Врана. Жінка і діти зайняті коровами і маленькою фермою, сам же він завжди мандрує, часто навідує своїх старих друзів-гайдуків, але не бере вже участі в їхньому небезпечному промислі.
Я вперше зустрівся з ним в Зарі в 1816 році. В той час я вільно розмовляв по-іллірійськи і дуже хотів послухати якого-небудь відомого поета. Мій друг, шановний воєвода Миколай, зустрів у Белграді, де він проживає, Іакінфа Маглановича, уже раніш йому відомого, і, знаючи, що він направляється в Зару, дав йому листа до мене. Він писав мені, якщо я бажаю примусити гусляра показати своє мистецтво, то маю спершу підпоїти його, бо натхнення сходило на нього лише тоді, коли він бував напідпитку.
Іакінфу було в той час близько шістдесяти років. Це – високий чоловік, дуже міцний і сильний для свого віку, широкоплечий, з надзвичайно товстою шиєю; у нього навдивовижу засмагле обличчя і маленькі очі, трохи підняті по кутках, орлиний ніс, досить-таки червоний від міцних напоїв, довгі білі вуса і густі чорні брови; все це разом створює образ, незабутній для того, хто бачив його хоч раз. Додайте до цього довгий шрам через брову і вздовж щоки. Не збагнути, як він не позбувся ока при такому пораненні. Г олова в нього була поголена, за загальним звичаєм, і носив він чорну смушкову шапку; одяг його був дуже зношений, але цілком охайний.
Увійшовши до мене в кімнату, він передав мені листа воєводи і присів без усяких церемоній. Коли я прочитав листа, він сказав тоном досить презирливого сумніву: «То ви розмовляєте по-іллірійському?» Я відповів одразу ж цією мовою, що достатньо розумію по-іллірійськи, щоб оцінити його пісні, які мені дуже хвалили. «Добре, добре, – відповів він, – але я хочу їсти й пити; коли я поїм, я вам проспіваю». Ми разом пообідали. Мені здалося, що він голодував принаймні днів чотири, – з такою жадібністю він їв. За порадою воєводи, я підливав йому, і друзі мої, які, почувши про його прихід, прийшли до мене, наповнювали його склянку щохвилини. Ми сподівались, що коли цей незвичайний голод і спрага будуть задоволені, наш гість зводить нам що-небудь заспівати. Проте чекання наші виявились марними. Він раптом устав з-за столу і, лігши на килим біля вогню (справа була у грудні), заснув за п’ять хвилин, і не було ніякої можливості розбудити його.
Я був щасливіший у другий раз; я постарався напоїти його лише настільки, щоб натхнути його, і тоді він проспівав мені деякі з балад, вміщених у цій збірці.
Напевне, голос його був раніше гарний, але на той час він був уже дещо розбитий. Коли він співав, граючи на гузлі, очі його розгорялись і обличчя прибирало вираз дикої краси, яку художник охоче передав би на полотні.
Він розстався зі мною у досить дивний спосіб: п’ять днів жив він у мене, а потім вийшов ранком, і я даремно прождав його до вечора. Мені сказали, що він пішов із Зари до себе додому; але в той же час я помітив зникнення пари англійських пістолетів, які, до того, як він залишив мій дім, висіли у мене в кімнаті. Я повинен додати, на його честь, що він міг забрати разом і мій гаманець і золотий годинник, що коштував у десять разів дорожче, ніж узяті ним пістолети.
У 1817 році я провів два дні в його домі, де він прийняв мене, виявивши найживішу радість. Жінка його і всі діти і_ внуки оточили мене і обіймали, а коли я пішов від них, старший син був мені провідником у горах на протязі кількох днів, причому неможливо було умовити його узяти яку-небудь нагороду.
² Усі ці подробиці були повідомлені мені в 1817 році самим Маглановичем.
³ Я даремно розшукував цю баладу. Сам Магланович її забув, або, можливо, соромився співати мені першу свою поетичну спробу.
⁴ Вид розбійників.
⁵ Поліцейські солдати.
^* Пушкін наводить цю «Нотатку» по-французьки. – Ред.