|
Як покинула мене Парасков’я, І як я процвиндрився з гризоти, Підступив к мені далмат лукавий: «Подайсь, Дмитре, в морське ти місто, Там цехінів, як у нас каміння. Там солдати в шовкових каптанах І тільки, що п’ють та гуляють: Хутко там ти розбагатієш І повернешся в шитім долимані З кинджалом на ланцюжочку сріблянім. Ген тоді-то вже грай собі на гуслях; До віконець побіжать красуні І дарунками тебе закидають. Ей, чи чуєш-бо! Виправляйся морем; Повертайсь, коли розбагатієш». Я послухався підступного далмата. Ось живу в цім човні мармуровім, Сумно, хліб їхній мені, мов камінь, Я невільний, як на прив’язі собака. Тут із мене жінки сміються, Коли слово я по-нашому мовлю; Мову наші тут свою забули, Призабули вже і звичай наш рідний. Я зів’яв, як пересаджений кущик. Як у нас бувало кого стріну, Чую – «Дмитре Олексичу, здрастуй!» Тут не чую доброго привіту, Не діждуся лагідного слова. Тут я, наче бідна та мурашка, Що закинула в озеро буря.
1 Міцкєвич переклав і прикрасив цю пісню. (Прим. Пушкіна)
|