|
Стаматі був старий, безсилий, А Олена молода і жвава; Вона так його раз відштовхнула, Що пішов він, кульгаючи, з дому. Справедливо, старий безстидник! Ой же баба! Відкараскалась добре! А Стаматі став думати думу: Як йому погубить би Олену? Він до жида-лиходія приходить, Він у нього вимага поради. Жид сказав: «Іди на кладовище, Відшукай під камінням жабу І в горшку принеси до мене». Стаматі пішов на кладовище, Відшукав під камінням жабу1 І в горшку її приносить жиду. Жид на жабу виливає воду, Називає жабу Іваном (Гріх великий християнським ім’ям Нарікать таку гидку істоту!) Потім жабу всю вони скололи І її – її ж крівлею напоїли; Напоївши, примусили жабу Облизати достиглу сливу. І Стаматі хлопчику промовив: «Віднеси цю сливу ти Олені, Дар це од племінниці моєї». Приніс хлопчик Олені сливу, А Олена в ту ж мить її з’їла. Тільки з’їла ту погану сливу, Як здалося бідній молодиці, Що змія всередині в неї. Тут злякалась молода Олена, Меншеньку сестру свою гукнула. Та її молоком напоїла, А змія в животі все ворушилась. Пухнуть почала прекрасна Олена. Всі говорять: Олена вагітна. Як то буде їй тепер од мужа, Коли вернеться він із-за моря! І Олена соромиться й плаче, І на вулицю вийти боїться, День сидить, вночі їй не спиться, Щохвилини сестриці повторяє: «Що скажу я милому мужу?» Круглий рік минає, і ось Федір Повернувся в сторону отецьку. Вибігає все село назустріч, Радо всі його поздоровляють; Та немає в натовпі Олени, Як він не шукав її очима. «Де ж Олена?» – він нарешті мовив. Хто зніяковів, хто посміхнувся, Та ніхто не проронив ні слова. Він прийшов до свого дому – бачить: На постелі сидить його Олена. «Встань, Олено», – так сказав їй Федір. Вона встала – він суворо глянув. «Мій володарю, клянуся богом І пречистим іменем Марії, Що невинна я перед тобою, Збавили мене злії люди». Але Федір не повірив жінці: Відрубав їй голову по плечі. Відрубавши, сам до себе мовив: «Не уб’ю невинного дитяти, З неї вийму я його живого, При собі виховувати буду. Я побачу, на кого він схожий, Так довідаюсь, хто в нього батько, І уб’ю я ворога свого». Розпоров тут він мертве тіло. Що ж! – а замість милої дитини В животі він жабу знаходить. Скрикнув Федір: «Горе мені, вбивці! Погубив Олену я даремно: Не її вина переді мною, А збавили її злії люди!» Підійняв він голову Олени І почав цілувать з любов’ю, І одкрились уста ізмертвілі, Голова Олени говорила: «Я невинна. То Стаматі з жидом Жабою мене нагодували». Тут ізнов уста її зімкнулись І язик перестав ворушитись. І Федір Стаматі зарізав, А жида убив, як собаку, І по жінці справив панахиду.
1 Усі народи вважали жабу отруйною твариною. (Прим. Пушкіна)
|