Більшу частину цих пісень я узяв з книги, що вийшла в Парижі в кінці 1827 року, під назвою La Quzla, ou choix de Poesies Illiyriques, recueilies dans la Dalmatie, la Bosnie, la Croatie et la Herzegowine¹. Невідомий видавець говорив y своїй передмові, що, збираючи колись прості пісні напівдикого племені, вів не думав їх публікувати, але що потім, помітивши, як поширюється смак до творів іноземних, особливо до тих, які в своїх формах віддаляються від класичних зразків, згадав він про збірку свою і, за порадою друзів, переклав деякі з цих поем і т. ін. Цей невідомий збирач був не хто інший, як Меріме, гострий і оригінальний письменник, автор «Театру Клари Газюль», «Хроніки часів Карла IX», «Подвійної помилки» та інших творів, надзвичайно видатних у глибокому і жалюгідному занепаді нинішньої французької літератури. Поет Міцкєвич, критик зіркий і тонкий і знавець у славенській поезії, не усумнився в справжності цих пісень, а якийсь учений німець написав про них докладну дисертацію. Мені дуже хотілося знати, на чому ґрунтується винахід дивних Цих пісень: С.О.Соболевський, на моє прохання, писав про те до Меріме, з яким був він близько знайомий, і у відповідь одержав такого листа²:

Париж, 18 січня 1835 р.

Я гадав, вельмишановний пане, що у Гузли було тільки сім читачів, у тому числі ви, я і коректор; з великим задоволенням дізнаюсь, що можу додати до них ще двох, що складе разом пристойне число Лев ять і потверджує прислів’я – ніхто не пророк у своїй батьківщині, відповім на ваші запитання щиросердо: Гузлу я написав з двох мотивів: по-перше, я хотів посміятися з «місцевого колориту», яким ми сліпо захопилися в літо від Різдва Христовою 1827. Для пояснення Другого мотиву розповім вам таку історію. У тому ж 1827 році ми p одним із моїх друзів задумали подорож по Італії. Ми накидали олівцем по карті наш маршрут. Так ми прибули до Венеції – розуміється, на карті, – де нам набридли англійці і німці, що зустрічалися, і я запропонував вирушити в Трієст, а звідти в Рагузу. Пропозицію було прийнято, але гаманці наші були порожні, і «незрівнянна скорбота», як казав Рабле, зупинила нас на півдорозі. Тоді я запропонував спочатку описати нашу подорож, продати видавцеві і одержані гроші вжити на те, щоб перевірити, чи набагато ми помилились. На себе я взяв збирання народних пісень і переклад їх; мені висловили недовіру, але наступного ж дня я приніс моєму товаришеві в подорожі п’ять чи шість перекладів. Осінь я проводив у селі. Сніданок у нас був опівдні, я ж уставав о десятій годині-викуривши одну чи дві сигари і не знаючи, чим занятись до приходу дам у вітальню, я писав баладу. З них склався томик, який я видав під великим секретом і містифікував ним двох або трьох осіб. Ось джерела, звідки я почерпнув цей такий розхвалений «місцевий колорит»: по-перше, невелика брошура одного французького консула в Банялуці. Її заголовок я забув, але дати про неї поняття не важко. Автор намагається довести, що босняки – справжні свині, і наводить цьому досить-таки переконливі докази. Подекуди він вживає іллірійські слова, щоб похвастати своїми знаннями (насправді, можливо, він знав не більше від мене). Я старанно зібрав усі ці слова і вмістив їх у примітки. Потім я прочитав розділ: De’ costumi de’ Morlacchi (Про звичаї морлаків) з «Подорожі по Далмації» Фортіса. Там я знайшов текст і переклад суто іллірійської заплачки дружини Ассана-аги; але пісня ця перекладена віршами. Мені коштувало багатьох зусиль дістати підрядковий переклад, для чого доводилось співставляти слова, що повторювались, самого оригіналу з перекладом абата Фортіса. Маючи деяке терпіння, я здобув дослівний переклад, але відносно деяких місць все ще мав сумнів. Я звернувся до одного з моїх друзів, який знав по-російськи, прочитав йому оригінал, вимовляючи його на італійський манер, і він майже цілком зрозумів його. Та найцікавіше те, що Нодьє, який відкопав Фортіса і баладу Ассана-аги і переклав з поетичного перекладу абата, ще більше опоетизувавши його в своїй прозі, – прокричав на всіх перехрестях, що я обікрав його. Ось перший вірш в іллірійському тексті: «Scto se bieli u gorje zelenoi». Фортіс переклав: «Che mai biancheggia nel verde Bosco» («Що біліє серед зеленого лісу»). Нодьє переклав Bosco – зеленіюча рівнина; він промахнувся, бо, як мені пояснили, gorje означає: гора. От і вся історія. Передайте п. Пушкіну мої пробачення. Я горджусь і соромлюсь водночас, що і він попався, і т.ін.