Надгробок я собі зробив нерукодільний: До нього люду шлях не замете доба; І чолом вище він здійнявся непохильний Олександрийського стовба. Ні, весь я не умру! Дух в лірі заповідній Мій прах переживе, – його уникне тлін, І славний буду я, покіль в землі й нерідній Поет лишиться хоч один! Про мене поголос майне по всій моїй країні І всяк назве мене у ній язик живий: І гордий внук Славян і Фіно і дикий нині Тунґуз, Калмик той степовий. І довго буду я народу тим коханий, Що добрі почуття я лірою будив, Що волю славив я в вік дикий, безталанний, До слабших ласку ворушив. Наказу Божому корися, Музо дужа, Не вимагай вінця, образ же не лякайсь; Приймі́аючи хвалу й обмову, будь байдужа І з божевільним не змагайсь!
|