Я пам’ятник собі створив нерукотворний, До нього у віках не заросте тропа. Піднісся вище він, незламний, непоборний, Олександрійського стовпа. Душа моя й думки, у вірші перелиті, Мій прах переживуть і мій продовжать лет. І славен буду я, допоки в цьому світі Жить буде хоч один поет. Ця слава пролетить по всій Русі великій, І визнає мене всяк сущий в ній язик, І гордий слов’янин, і фін, і нині дикий Тунгус, і брат степів калмик. І довго буду тим люб’язний я народу, Що добрі почуття у людях я плекав, Що в мій жорстокий вік уславив я Свободу І милосердя закликав. Велінню божому скорись, поете-друже! Не бійся осуду, не переймайся ним. Хвалу, як і хулу, сприймаючи байдуже, Не сперечайся із дурним.
|