Я пам’ятник собі поставив незотлінний, До нього вік людська не заросте тропа, Що перед ним чоло і камінь непоклінний Александрійського стовпа? Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті Душа переживе видимий мій кінець, І славен буду я, допоки в білім світі Лишиться хоч один співець. Полине гомін мій скрізь по Русі великій, І знатиме мене усяк її язик, І гордий внук слов’ян, і фіни, і нині дикий Тунгус, і степовий калмик. І довго житиму я в пам’яті народу, Що добрі почуття я лірою плекав, Що в мій суворий вік я звеличав свободу І за подоланих благав. О музо! наслухай господнього веління: Не прагнучи вінця, оподаль від борні Стрівай байдужістю і осуд, і хваління, І блазня присуди дурні.
|