|
Щасливе юності незнання Збентежив геній мій лихий, Моє навіки існування Він підкорив душі своїй. Дивитися його очима Я на життя відтоді став, З його словами неясними Улад мій голос зазвучав. На світ я глянув оком ясним І здивувався в тишині; Невже здавався він мені Таким величним і прекрасним? Чого у нім я, молодий, Шукав, жадобою повитий? Кого, в огні юнацьких мрій, Я не стидавсь боготворити? І на людей я погляд звів, Пиху побачив і мерзоту, Побачив суддів-шахраїв І рідну злочину глупоту. Перед юрбою боязких, Жорстоких, суєтних, холодних Безсилий голос благородних І правда викликає сміх. Я згоден – мудрі ви, народи! Пощо свободи вільний клич? Стадам навіщо дар свободи? Їх різать, стригти, – певна річ! Їх спадщина із роду в роди – Ярмо із брязкальцем та бич.
|