|
Чи я по торжищах блукаю, Чи увіхожу в людний храм, А чи з юнацтвом ніч кружляю, – Я віддаюсь своїм гадкам. Я мовлю скрізь: пролинуть роки, І скільки тут не має нас, – Всі в склепи зійдемо глибокі, І чийсь уже наблизивсь час. Чи бачу в полі дуб могутній, – Я мислю: велетню лісів, Переживеш мій вік забутній, Як пережив своїх батьків. Чи дитинятко я милую, – Кажу: здорово будь, рости! Тобі я місцем постаткую: Мені – час тліть, тобі – цвісти. Що божий день і що годину Мене все думка обляга Про неодхильну домовину, Про час, коли її черга. І де мені судила доля Сконать, – чи в морі серед хвиль, Чи в січі лютій серед поля, Чи на степу, де гра ковиль? І хоч безчулій труповині Байдуже, де б не зотлівать, А все ж до рідної країни Волів би ближче я лежать. І хай до склепу вхід жалобний Життя новітне покраша, І свій байдужий та холодний Красою вічною пиша!
|