|
Чи серед вулиць гомінливих, Чи в людний увійшовши храм, Чи в колі юнаків гульливих, – Я віддаюсь моїм думкам. Я говорю: кінець незримий Чатує кожного із нас, І під німе склепіння всі ми Зійдемо в визначений час. Чи де побачу дуб могутній, Я мислю: патріарх лісів Переживе мій вік забутній, Як пережив і вік батьків. Чи з немовляти утішаюсь, Уже я думаю: рости! Тобі я місцем поступаюсь: Мені вже тліть, тобі цвісти, І так щохвилі й щогодини, У думу вдавшися одну, Я вгадую: коли прилине Той день, що ляжу я в труну? І де умру я: на чужині? У битві, у морських валах? Чи недалеко у долині Сховають мій холодний прах? І хоч однаково, де тліти, – Але хотілось би мені Сном віковічним опочити У рідній, милій стороні. І там, де намогильні сходи, Хай молоде життя кипить І цвіт байдужої природи Красою вічною блищить!
|