|
В краю, де я позбувсь тривог минулих літ, Де я Овідія1 самотній бачу слід, Де слави прагнення мене вже не турбує, Душі моїй смутній лише тебе бракує. Я, ворог світських пут і життьових тенет, Без труднощів забув про той гучний бенкет, Де грає марний ум, але душа дрімає І правду запальну пристойність загашає. Покинувши гурток шаленців молодих, В вигнанні дальньому не потребую їх; Та й інших помилок, зітхнувши, я позбувся, З прокльоном забуття до ворогів звернувся І пута скинувши, в яких я знемагав, Нової тишини всім серцем тут зазнав. Один, на самоті мій норовливий геній Пізнав і тихий труд, і роздуми натхненні. Владую днем своїм; панує в мислях лад, Навчаюсь пильнувать думок поважних ряд, Шукаю, щоб знайти тепер, в обіймах волі, Літа, розгублені у молодій сваволі, І з віком нарівні в освіченості стать: Богині-музи знов прийшли мене втішать І незалежному дозвіллю посміхнулись. Сопілки давньої уста мої торкнулись, Забутий звук мене порадував, – і знов Оспівую чуття, природу і любов, І дружбу звірену, і милі серцю речі, Що їх я полюбив у роки молодечі, У дні, коли не встиг ще визнання сягти, Не знавши ні систем, ні болів, ні мети, І співом сповнював притулок ліні й втіхи І царськосільський дім – юнацтва захист тихий. Та дружби тут нема! Тому мене смутить Південний край оцей, чужих небес блакить; Ні музи, ні труди, ні радості хвилини За друга милого не можуть дать заміни. Ти був цілителем душевних сил моїх; Тобі, о друже мій, я присвятити зміг І свій короткий вік, знайомий вже з журбою, І почуття, либонь, врятовані тобою! Ти серця знав мого цвітіння весняне І згодом бачив ти, як змучили мене Бентежні прагнення і пристрасті жагучі, І в мить загибелі, над стромовинням кручі, Рукою чуйною мене підтримав ти І другу допоміг надію знов найти; Вдивлявся в глиб душі ти поглядом суворим, Втішав порадою чи оживляв докором; Твій запал надихав до кращого любов; З’являлася в мені терплячість мужня знов, Мене вже не могли образить, наклеп звівши; Умів я зневажать, ненавидіти вмівши. Потреби не було мені в бучних судах Холопа знатного, невігласа в чинах Або філософа, що хіть несамовиту В минулі дні являв усім частинам світу, Та, по науці, зняв ганьби тяжкий ярем, Покинув пить і став картіжним махлярем. Оратор Лужников, незнаний і нездарний, Мені не докучав, здійнявши гавкіт марний. Чи надавать ваги порожнім балачкам Зоїлів, лобурів та белькотливих дам, Чи варт цікавитись наклепників брехнею, Коли гордитись міг я дружбою твоєю? Я, дякувать богам, похмуру путь минув; Заранні болещі в душі своїй одчув, Та звик до болещів, оддав належне долі, – І стоїком пройду по життьовій юдолі. Одне бажання є: зі мною ти лишись! Лиш цим благанням я томив небесну вись. Чи скоро, друже мій, кінчиться час розлуки? Коли з’єднаємо слова любові й руки? Коли мені навстріч ти кинешся вперед?.. Як обійму тебе! Побачу кабінет, Де ти сидиш, мудрець, а то й бесідник мрійний, Бездумної юрби спостерігач спокійний; До тебе я прийду, мій домосиде, знов Згадать минулі дні, час вдумливих розмов, Юнацькі вечори, пророчих мислів помах І вислови живі із уст мерців знайомих: Читати, лаяти, гадати почнемо І волелюбних мрій огонь оживимо, – Щасливий буду я, та тільки, ради бога, Жени ти Шепінга від нашого порога.
1 Овідій – латинський поет I віку, був засланий римським імператором з Риму на Чорноморське побережжя, де й вмер.
|