|
Хто бачив край, де розкішшю природи Оживлені діброви і луги, Де весело шумлять і грають води І пе́стять тихомирні береги, Де на узгір’я, посланці негоди, Не падають похмурливі сніги? Скажіть мені, кому цей край знайомий, Де я любив, вигнанець невідомий? Чудова земле, любленко Ельвіни, До тебе линуть почуття мої! Я пам’ятаю скелі й верховини, Я пам’ятаю світлі ручаї, І тінь, і шум – і красні ті долини, Де тихо, серед мирної сім’ї, Живуть татари в дружбі обопільній, В розмовах жваві, у роботі пильні. Все там живе, усе очам відрада: Сади татар, і села, і міста, Відбилася у водах скель громада, Гойдає судна синява густа, Здаля чутно дзвінки й ревіння стада, Янтар міцний на лозах вироста... І видиться могила Мітрідата, Де заходу упала тінь крилата. І там, де мирт сумний край урни квітне, Чи крізь ліси побачить знов мені Склепіння скель і моря блиск блакитний, І небеса, як радощі, ясні? Чи шум життя затихне, непомітний? Чи знов моїй воскреснути весні? Чи повернусь я під солодкі тіні, Щоб відпочить душею в самотині?
|