Берег моря. Фавст і Мефістофель.ФавстЯ нуджусь, бісе. МефістофельЩо робити, Фавсте? Така вже нам положена границя, Якої перейти ніхто не може. Розумні твори нудяться усі, Один з лінивства, другий від роботи; Один не вірить, інший стратив віру; Один нажитися не встиг, Другий нажився понад міру, І кождий з них зіває та й живе, І всіх труна, зіваючи, чекає, Зівай і ти! ФавстСе жарт плиткий! Придумай, як би чим мені Забавиться. МефістофельБудь задоволений Міркуваннями розуму! В своїм Альбомі запиши: "Fastidium Est quies", се значить: нудьга – Се відпочинок для душі. Я психолог. І ось тобі наука! Скажи, коли не нудивсь ти в житті? Подумай, пошукай! Чи не тоді, Як над Віргілієм дрімав, А розум твій розбуджувала різка? Чи не тоді, як рожами вінчав Ти ласкавих дівчат весілля, В шумних забавах присвячав Їм пориви вечірнього похмілля? Чи не тоді, як затопився ти В високолетні мрії й міркування, В безодню темної науки? Та тямлю, що тоді з нудьги, Мов арлекіна, з полум’я та диму Ти врешті викликав мене. Як біс проворний я звивався, Розвеселить тебе старався, Возив до духів, до відьом, – І що ж, усе те пусто-дурно. Бажав ти слави – і добився, Хтів закохаться – закохався. Взяв від життя все те, що дать воно могло, – І що ж, щасливеє воно було? ФавстО, перестань і не розранюй ще Мої перестарілі рани/ У знанні Глибокому нема життя. Прокляв я Брехливе світелце науки. А слава що? Проміння припадкове, Якого хоч і як лови – не зловиш. Честь світова – безсмислиця, мов сон, Та єсть же дійсне, праведне добро – Двох душ збратання. МефістофельИ перше рандеву? Чи так? Та чи не ласкав би сказати, Кого тобі приємно споминати? Чи, може, Гретхен? ФавстО чудовий сон! О чисте полум’я любові! Там, о там, Де дерева шуміли так тужливо, Де на її прекрасних грудях Я втомленую голову схиляв, Я був щасливий. МефістофельТворче милостивий! Маячиш ти на яві, Фавсте! Сам себе Услужними згадками дуриш ти. Та чи не я тобі своїми заходами Доставив теє чудо красоти І серед північної темноти З тобою звів її? Тоді плодами Свойого заходу я забавлявся Сам оддалік, як ви собі обоє... Адже все бачив я, все пам’ятаю! Коли твоя красуня в захваті Була неначе п’яна – ти душею Тривожною в задуму поринав. А доказали ми з тобою, що задума – Нудьги насіння. І чи знаєш ти, Філософе премудрий, що ти думав У хвилю ту, коли не думає ніхто? Сказать тобі? ФавстНу, говори! Ну, що? МефістофельТи думав: «Ангеле послушний мій, Як гаряче я забажав тебе! Як хитро в простодушної дівчини Я мрії серця роздував! Любви невинній, безкорисній Невинно віддалась вона. Чому ж тепер у мене в груді повно Ненависної туги та нудьги? На жертву мого забагу пустого Дивлюсь, напившись розкоші марної, З непереможною відразою!» Так нерозумний дурень, з добра-дива Наважившися на лихеє діло, І в лісі жебрака зарізавши, над трупом Знущається зневажними словами. іак на продажну красоту розпуста, Сквапливо нею наситившися, Глядить не то з обридженням, не то зі страхом. Потім із усього того ти вивів Одно заключення... ФавстТа пропадай Від мене, витворе пекельний ти! Тікай, щоб я не бачив більш тебе! МефістофельІ овшім. Та задай іще мені задачу! Адже без діла відлучатися від тебе Мені ніяково, а дарма тратить час Я не люблю. Фавст(показуючи на море)Що там біліється, скажи! МефістофельСе корабль іспанський тримачтовий, Пристати до Голландії готовий, На нім поганців триста, мавпи дві, Та бочка золота, та шоколади Багатий груз, і модна ще хороба, Що й вам її недавно дарували. ФавстВсе затопи! МефістофельЯ лиш того й чекав. (Щезає.)
|