Берег моря. Фауст і Мефістофель.ФаустЯ знудивсь, бісе. МефістофельЩо ж бо, Фауст? Ніхто ще не переступав Межі, що вас усіх межує. Геть вся розумна твар нудьгує: Той з лінощів, а той від справ; Хто вірить, хто затратив віру; Той насолод не досить мав, Зажив їх інший понад міру, І кожний позіхає й зна, Що зазіха на всіх труна. Й ти позіхай. ФаустНікчемні жарти! Мені розвагу, як колись, Знайшов би ліпше. МефістофельПокладись На розум, він довіри вартий, В своїм альбомі запиши: Fastidium est quies: скука – Перепочинок для душі. Психолог я... О, це наука! Чи ти коли не нудьгував? Подумай, зваж... Чи тої хвилі, Як над Вергілієм дрімав, А розум твій різки будили? Чи як трояндами вінчав Дівчат прихильних в час дозвілля І в буйстві шумнім дарував Їм пал вечірнього похмілля? Чи в дні, як дух заглибивсь твій У вир великодушних мрій, В наук незвідані глибо́ти? Але чи не тоді, з нудоти, Як арлекіну, ти мені Звелів явитись у вогні? Я бісом влесливим звивався, Тебе розважить намагався, По духах, по відьма́х возив. І що ж? Нічим не звеселив. Бажав ти слави – і діждався, Хотів кохатись – закохався. Узяв з життя, що можна лиш, Чи ж був щасливий ти? ФаустОблиш, Не порпайсь в рані потаємній. В глибинах знань нема життя, Прокляв я їх без каяття, А слава... Промінь її темний Завжди невловний... Людська честь Безглузда, мов той сон... Та єсть Одверте благо: це єднання Двох душ... МефістофельМить першого спіткання, А ще б пак! Так би ти й сказав! Чи ти не Гретхен пригадав Знічев’я? ФаустО, чарівний спомин! О, чисті почуття мої! Там, там, де тінь, де лісу гомін, Де дзвін солодкий течії, Там, до грудей її розкішних Схиливши втомлене чоло, Я щастя мав... МефістофельТворець всевишній! Невже це, Фауст, все було? Ти мариш спомином, в’являнням Себе ти дуриш, далебі! Хіба не я своїм старанням Оту красу здобув тобі? Не я північною порою З тобою звів її? Тоді Плодами по своїм труді Я розважався самотою, А ви – все пам’ятаю я. Коли вона, краса твоя, Від насолоди зомлівала, Твоя душа знов без надій В холодний роздум поринала (А нам доводить тверджень рій, Що роздум – це нудьги насіння). І хочеш знать, філософ мій, Що думав ти в ту мить сп’яніння, Коли не думає ніхто? Сказати? ФаустГовори, ну, що? МефістофельТи думав: агнець мій покірний! Як палко я тебе бажав! Як в хитрості своїй безмірній Я серце діви розпікав! Любові знадній, безкорисній Вона безвинно віддалась... Чому ж душа моя зайшлась В нудоті й тузі ненависній? На жертву примхи власних мрій Дивлюсь, вщасливлений тобою, З непереборною гидо́ю: Так нерозумний лиходій, На здирство зважившись невміло, Убивши ланця завчасу, Обідране ганьбує тіло; Так на куповану красу, З якою втіхи заживає, Розпуста скоса поглядає... А там вже з цих сумних речей Зробило висновок сумління... ФаустО, згинь, пекельне сотворіння, Чи зникни геть з моїх очей! МефістофельГаразд. Який наказ я маю? Без діла, вірна тінь твоя, Тебе не смію кидать я – Я марно час не витрачаю. ФаустЩо там біліє? Говори. МефістофельФрегат іспанський трищогловий, В Голландію прибуть готовий. На нім мерзенців сотні три, У бочках злото, мавпенята, Вантаж коштовний шоколата Та модна хворість: в ці краї Недавно завезли її. ФаустВсе потопить. МефістофельЯ враз. (Зникає)
|