|
Коли для смертного замовкне день труда І на німі майдани міста Напівпрозорчаста наляже ніч бліда І сну крило повіє чисте, Тоді в самотності, легких не знавши снів, Тривожної я повен муки: В безсонні устає сумління темний гнів, Шиплять докори, як гадюки; Душа горить, в умі – схвильовані думки Одна по одній виникають, І давні спомини, безмовні та тяжкі, Сувої довгі розгортають. І я, читаючи свою облуду й гріх, Життя минуле проклинаю, І тяжко скаржуся, проте в сльозах гірких Рядків печальних не змиваю.
|