|
В безмовності садів, у вогкій млі ночей, Співає навесні троянді соловей. Троянді й байдуже, вона й не помічає, І під кохання гімн колишеться й дрімає. І ти співаєш так на славу красоти: Отямся, друже мій, до чого прагнеш ти? Її поетова не потривожить мука; Подивишся – цвіте; покличеш – ані звука.
|