СЦЕНА ПЕРША

У вежі. Альбер і Іван.
Альбер

Що б там не сталося, а на турнірі
Я буду. Шолом дай мені, Іване!
Іван подає йому шолом.

Попсований, наскрізь пробитийі Годі
Його надіти. Треба би нового.
Який ударі Проклятий граф Делорж!
Іван

Та й ви йому порядно відплатили!
Як із стремен ви вишибли його,
Він добу перележав наче труп
І поледве чи верне до здоров’я.
Альбер

А все-таки нічого він не стратив.
Цілий його венецький той нагрудник,
А груди – ті йому й гроша не варті,
І інших він не буде купувати.
Чому я з нього й шолома не зняв?
А зняв би був, якби не соромився
І дам і герцога. Проклятий граф!
Волів мені він голову пробити.
Потрібна би й одежа. Уостанне
Всі рицарі сиділи ув атласах
Та в адамашках, тільки я у бляхах
За герцогським столом. Відмовився
Я тим, що на турнір попав лиш припадково.
А що скажу сьогодні? Бідність, бідність!
Як унижає серце нам вона!
Коли Делорж своїм тяжезним списом
Пробив мій шолом і повз мене скочив,
А я голіголов, острогами
Коня свого шпигнувши, наче вихор
Помчався й графа на дванадцять кроків
Шпурнув, немов малесенького пажа, –
Коли всі дами повставали з місць,
Коли сама Клотільда, поневолі
Лице закривши, скрикнула, і всі
Герольди мій учинок прославляли, –
Тоді ніхто не думав про причину
Хоробрості та сили дивної
Моєї! А я мало не шалів
За шолом свій ушкоджений. Яка
Була причина мойого геройства?
Лиш скупість. Так, нетрудно заразиться
Тут нею під одною кришею
З моїм вітцем. А що мій бідний Емір?
Іван

Все ще хромає. Виїхати вам
На нім не можна.
Альбер

Нічого робити,
Куплю гнідого, – добре, що за нього
Не много просять.
Іван

Хоч не много просять,
А грошей все ж таки у нас нема.
Альбер

Що ж каже маніхей той Соломон?
Іван

Говорить, що не може більш давати
В позику нам грошей без заставу.
Альбер

Без заставу! Де ж той у чорта застав?
Іван

Я те й казав.
Альбер

Що ж він?
Іван

Стиснув плечима.
Альбер

А ти б йому сказав, що мій отець
Багатий сам, як жид, і скорше чи
Пізніше я одержу все по нім.
Іван

Я говорив.
Альбер

Що ж він?
Іван

Стиснув плечима.
Альбер

От ще біда!
Іван

Він сам хотів прийти.
Альбер

Ну, слава богу! Я без викупу
Не випущу його.
Стук у двері.

Хто там?
Входить Соломон.
Соломон

Слуга покірний.
Альбер

А, приятелю!
Жидюго клятий, любий Соломоне!
Прошу сюди! То ти, як зачуваю,
В мій довг не віриш?
Соломон

Пане милостивий,
Клянуся вам, що рад би, та не можу.
Де взяти гроші? Ввесь я зруйнувався,
Все рицарям допомагаючи, –
А жаден не платить. Я вас хотів
Отеє просить, чи не могли б мені
Хоч часть віддати?
Альбер

Ах, розбійнику!
Та якби в мене завелися гроші,
Чи став би панькатися я з тобою?
Та ну, не будь упертий, Соломоне
Премудрий, викладай тут червінці!
Сотчину висип, поки зараз тут
Тебе не скажу обшукать.
Соломон

Сотчину!
Якби я мав сто червінців!
Альбер

Та слухай!
Не стид тобі не виручити свого
Приятеля?
Соломон

Клянуся вам...
Альбер

Та годі, годі!
Тобі потрібно заставу? Дрібниця!
Що маю дать в застав? Чи свинячу
Сю шкіру? Якби міг її заставить,
Продав би вже давно. Чи слова
Рицарського тобі, собако, мало?
Соломон

 
Поки живі ви, ваше слово, пане,
Значить багато. Наче талісман
Воно вам відімкне всі скрині всіх
Фламандських багачів. Та як його
Передасте мені, жидкові бідному,
А тим часом умрете – крий вас боже! –
Тоді в моїх руках воно лиш буде
Як ключ від скриньки, киненої в море.
Альбер

Чи ж мій отець переживе мене?
Соломон

Хто зна? Днів наших ми числить не можем.
Ще рано цвів юнак, під ніч умер,
І ось його чотири старчики
Несуть на плечах згорблених до гробу.
Барон здоров. Дасть бог, літ десять, двадцять
І двадцять п’ять і тридцять проживе.
Альбер

Та брешеш, жиде! Та за тридцять літ
Мені вже п’ятдесят мине, тоді
Нащо мені й ті гроші?
Соломон

Гроші! Гроші –
Все, в кождому віці здадуться нам.
Та молодий у них шукає слуг
Проворних і, не жалуючи їх,
Шле їх сюди й туди, – але старий
В них бачить вірних друзів і пильнує
Їх, наче ока в голові.
Альбер

О, мій отець
Не бачить в них ні друзів, ані слуг,
Лише панів, і сам він служить їм.
І як ще служить! Як алжірський раб,
Як пес на ланцюзі. В нетопленій
Коморі він живе, лиш воду п’є,
Їсть сухарі, всю ніч не спить, усе
Лиш бігає та лається, а там
У нього в скринях золото спокійно
Лежить собі. Мовчи! Колись-таки
Воно мені дослужить і лежать
Забуде.
Соломон

Так, на погребі барона
Проллється більше грошей, аніж сліз.
Дай боже вам якнайскоріше спадок!
Альбер

Амінь
Соломон

А можна би?
Альбер

Що?
Соломон

Так, я думав,
Що спосіб є такий...
Альбер

Який такий?
Соломон

 
У мене тут знайомий старичок,
Жидок, аптекар бідний...
Альбер

І лихвар
Такий, як ти, чи мо’ чесніший трохи?
Соломон

Ні, рицарю. Товій не тим торгує.
Він робить краплі – справді, чудеса
Вони справляють.
Альбер

Що ж мені до них?
Соломон

У скляночку води долить... три краплі...
Ні смаку в них, ні барви не завважиш.
І чоловік без болю в животі, .
Без різання й хороби умирає.
Альбер

Значить, старий отрутою торгує.
Соломон

Так, і отрутою.
 
Альбер

То що ж, замість позики
Ти подаси мені склянок отрути двісті,
За склянку червінець? Чи так, чи ні?
Соломон

Пан зволять сміх собі робити з мене.
Ні, я хотів... Та, може, ви... Я думав,
Що вже баронові час умирать.
Альбер

Що! Отруїть вітця! Ти смієш синові...
Іван, держи його! Ти смів мені...
А знаєш ти, жидівськая душе,
Псе, змію, що тебе я зараз же
На брамі тут повішу!
Соломон

Провинився!
Звиніть, я жартував.
Альбер

Іване, шнура!
Соломон

Я жартував. Я гроші вам приніс.
Альбер

Геть, псе!
Жид відходить.

Ось до чого мене доводить
Отецька скупість! Ось що смів жидюга
Мені нараять! Дай вина склянчину!
Я ввесь дрижу... Іване, але гроші
Мені потрібні. Побіжи за жидом
Проклятим і візьми у нього червінці!
Та принеси сюди лиш каламар, –
Я квит напишу. І не приводи
Сюди того Іуду! Або ні, зажди!
Отрутою запахнуть червінці,
Як срібняки колись Іскаріота.
Я зажадав вина.
Іван

Та в нас вина
Нема ні краплі.
Альбер

А де ж те, що в дарі
Мені прислав з Іспанії Рамон?
Іван

Я вечором заніс останню пляшку
Слабому ковалеві.
Альбер

А, згадав!
То дай води! Ось прокляте життя!
Ні, так і буть, піду шукати справи
У герцога. Нехай присилують вітця
Держать мене як сина, не як миш,
Уроджену в дірі.

СЦЕНА ДРУГА

Підземелля.
Барон

Як молодий гультяй жде бачення
З лукавою розпусницею десь
Або з дурною, що її підмовив,
Так я ввесь день на ту хвилину ждав,
Коли зійду сюди у підземелля,
В безпечну скритку моїх вірних скринь.
Щасливий день! Сьогодні можу я
У шосту скриню – скриня ще не повна
Досипать жменю золота. Не много,
Здається, та потрохи скарб росте.
Читав я десь, що цар одного разу
Велів своїм воякам наносить
Землі по жмені в купу, і могила
Горда зросла, а цар із висоти
Міг радісно долину оглядать,
Покриту білими наметами,
І море, де роїлись кораблі.
Так я, по жменьці скупо зносячи
Звичайну дань свою в те підземелля,
Здвигнув отсю могилу й з висоти
Її глядіти можу на все те,
Що підляга мені. А що ж мені
Не підляга? Як дух якийсь, я можу
Із сього льоху управляти світом.
Як лиш захочу, здвигнуться будівлі,
В мої сади препишні збігнуться
Прегарні німфи барвною юрбою
І музи дар свій принесуть мені,
Свободи геній стане в мене в службу,
І чеснота й безсонна праця смирно
Чекати будуть в мене надгороди.
Я свисну – і до мене, хоч несміло,
Але послушно влізе гріх кривавий,
Лизатиме у мене руку, в очі
Глядіти, в них моєї волі знак
Читаючи. Послушне все мені,
А я нікому, вищий над усі
Бажання. Я спокійний в почутті
Своєї сили, і досить мені
Отсього почуття.
(Глядить на своє золото.)

Здається, небагато,
А скільки то людських турбот, ошук,
Сліз, благань і проклять вміщає
У собі сей важкий тягар! Ось нині
Вдова мені се віддала, та перше
З трьома дітьми півдня перед вікном
Клячала на колінах, плачучи.
Йшов дощ і перестав, і знов пішов.
Комедіантка та й не ворухнулась.
Я міг би був прогнать її, та щось
Мені шептало, що за мужа довг
Вона для мене принесла й не схоче
В тюрмі сидіти завтра. А отсей?
Сей червінець приніс мені Тібо!
І де він взяв його, ліниве те ледащо?
Украв, мабуть, а може, там на шляху
Внагчі в діброві... Так, якби всі сльози,
І кров, і піт, пролиті за все те,
Що тут хорониться, з земного лона
На мене виступили враз, була б потопа,
І захлеснувся б я в тім підземеллі.
Та час мені.
(Хоче відімкнути скриню.)

Тьфу! Кождий раз, коли
Захочу тільки відімкнути скриню,
Мене кидає в жар або в мороз.
Не страх – о ні! Кого мені бояться?
При мні мій меч, і золото боронить
Та чесна сталь; та серце в мене тисне
Якесь недовідоме почуття.
Впевняють лікарі: бувають люди,
Яким приємно інших мордувать.
Мені вчувається, що мусять чути
Вони, встромляючи свій ніж у жертву.
Приємно й страшно за одним разом.
(Відмикає скриню.)

Ось рай мій!
(Всипає гроші.)

Йдіть туди! Доволі вам
Блукать по світу, пристрастям служити
И людським потребамі Тут засніть собі
Сном сили й супокою, як боги,
Що сплять в глибоких небесах. А я
Сьогодні хочу бенкет справити
Собі. Засвічу свічку перед кождою
З тих скринь і всі повідмикаю й стану
Сам серед них та знай глядітиму
На ті блискучі купи золота.
(Запалює свічки й відмикає скрині одну за другою.)

Я цар!.. Який же се чарівний блиск!
Мені послушна сильна ся держава,
В ній щастя, в ній і честь моя, і слава!
Я царі Та хто у спадку після мене
Прийме над нею власть? Мій син, наступник!
Безумець, марнотратник молодий,
Розпусників товариш та гуляк?
Як тільки вмру, він зараз тут ввійде
Під ті спокійні та німі склепіння
З юрбою прихвоснів та ласої двірні.
У мого трупа він вкраде ключі,
Зі сміхом скрині ті повідчиняє, –
І потечуть ті скарби дорогії
В кишені атласові та діряві.
Він розіб’є посудини святії,
Єлеєм царським він напоїть грязь.
Змарнує все... А по якому праву?
Хіба мені все те дісталось даром
Чи жартом, як грачеві, що кістками
Постукує і купи загрібає?
Хто знає, скільки все те коштувало
Гірких відречень, пристрастей унятих
І дум важких, щоденних клопотів,
Безсонних ночей? Може, скаже син,
Що в мене серце мохом поросло,
Що я не знав бажань, що в мене совість
Не рушалась ніколи – совість, звір
Кігтястий, лютий, що скребе за серце,
Совість, непрошений, докучний гість,
Віритель невмолимий, відьма злая,
Що вміє місяць мороком покрити,
Мертвих із темної могили викликати!
Ні, витерпи спершу собі багатство,
А там побачимо, чи стане той бідняк
Те марнувать, що кров’ю нагромадив.
О, якби міг я від очей негідних
Те підземелля заховать! Якби
З могили міг прийти я й сторожем
Сидіть н-а скринях сих і від живих
Ті скарби хоронить, так, як сьогодні!

СЦЕНА ТРЕТЯ

Князівська палата. Альбер і герцог.
Альбер

Повірте, князю, довго я терпів
Стид бідності гіркої. Якби не
Ся крайність, ви би жалоби моєї
Ніколи не почули.
Герцог

Вірю, вірю,
Мій благородний рицарю! Такий,
Як ви, вітця не винуватить
Без крайності. Таких розпусних мало...
Вспокійтеся! Я вашого вітця
Усовіщу вже сам на сам, без шуму.
Я жду його. Давно ми не видались.
Він друг був діда мого. Пам’ятаю,
Коли я ще малим був, він сажав
Мене на свойого коня не раз
І своїм шоломом тяжким вкривав,
Неначе дзвоном.
(Глядить у вікно.)

А се хто? Чи він?
 
Альбер

Так, князю, він.
Герцог

Відійдіть же в сю
Кімнату, а як треба буде, я
Покличу вас.
Альбер відходить. Входить барон.

Бароне, рад я вас
Побачити бадьорим і здоровим.
Барон

А я щасливий, князю мій, що в силах
Був на ваш наказ тут явитися.
Герцог

Давно, бароне, не видались ми.
Чи тямите мене?
Барон

Чи тямлю, князю?
Я мов тепер вас бачу. Ви були
Живенький хлопчик. Ваш покійний тато
Не раз казав мені: «Пилипе (він
Все звав мене Пилипом), що ти скажеш
На мого сина? Га? За двадцять літ
Ми будем дурні перед тим малим!»
Сказать би, перед вами.
Герцог

Ми тепер
Обновимо знайомість. Ви забули
Мій двір.
Барон

Вже дуже постарів я, князю.
А при дворі що можу я робити?
Ви молоді, вам любі празники,
Турніри, а до них я вже не здатний.
Дасть бог війну, то я готов, хоч би
Постогнуючи, на коня знов сісти;
Ще стане сили меч старий за вас
Тремтячою рукою добувати.
Герцог

Бароне, ваша щирість відома
Мені. Були ви діда мого другом,
Отець мій поважав вас, і я все
Вважав вас вільним, добрим рицарем.
Та сядьмо! (Сідають.) Діти єсть у вас, бароне?
Барон

Лиш син один.
Герцог

Чому його при собі
Не бачу я? Вам надокучив двір мій,
Але йому в його літах і чині
Пристоїть бути при нас.
Барон

Мій син
Не любить шуму світових забав.
Він дикої та сумрачної вдачі,
Довколо замку все блука лісами,
Як олень молодий.
Герцог

А не гаразд
Йому дичитися. Ми незабаром
Його тут привчимо до світових
Забав, балів, турнірів, лиш пришліть
Його мені та назначіть йому
До стану відповідне вдержання.
Ви брови морщите? Мабуть, з дороги
Втомилися?..
Барон

Я не втомився, княже!
Та ви ввели мене у клопіт. Перед вами
Не хотів би я признаться, та мене
Ви змушуєте висловить про сина
Те, що я хтів би скрити перед вами.
Він, князю, на біду мою, негідний
Ні милості, ні вищої уваги.
Він молодість свою проводить у розпусті,
У низькім зопсутті.
Герцог

Мабуть, тому,
Бароне, що він сам. Бо самота
Й безчинність гублять молодих людей.
Пришліть його до нас, то він забуде
Всі привички, породжені в глуші.
Барон

Звиніть, мій князю, але справді я
Не можу з тим згодитися.
Герцог

Чому?
Барон

Звільніть від відповіді!
Герцог

Ні, жадаю.
Скажіть причину вашої відмови!
Барон

На сина я в гніві.
 
Герцог

За що?
Барон

За гріх тяжкий.
Герцог

Який же був той гріх, скажіть ласкаво!
Барон

Звільніть, мій князю!
Герцог

Ну, се дуже дивно!
Чи вам за нього сором?
Барон

Так! І сором...
Герцог

Що ж він зробив вам?
Барон

Він... він захотів
Убить мене.
Герцог

Убить! То я до суду
Його завдам, як крайнього злочинця.
Барон

Я доказу не дам, хоч певно знаю,
Що смерть моя пожадана йому.
Те тільки знаю, що він пробував
Мене...
Герцог

Що?
Барон

Обікрасти.
Альбер впадає в кімнату.
Альбер

Бароне, брешете!
Герцог
(до Альбера)

Як ви посміли?
Барон

А, ти тут! Ти, ти смів...
Мені... Ти смів вітцеві висловить
Такеє слово! Брешу! Й перед ким?
Перед самим князем! Мені! Мені!
Хіба я вже не рицар?
Альбер

Ви брехун.
Барон

І грім іще не вдарив? Боже правий!
Так підійми ж отеє! І нехай меч
Розсудить нас!
Кидає рукавичку. Син сквапно підіймає її.
Альбер

Спасибі вам. Ось перший дар вітця!
Герцог

Що бачив я? Що тут передо мною
Старого батька визов син прийняв!
В який же час надів на себе я
Ланцюг князівський! Замовчіть оба!
Ви, старий дурню, й ти там, тигрисе,
Недолітку, покиньте зваду!
(До Альбера.)

Дай
Мені отеє!
(Відбирає від нього рукавичку.)
Альбер
(стиха)

А жаль.
Герцог

А так і впився
У неї нігтями! Йди геть і не посмій
Являтися до мене, поки сам
Я не позову тебе!
Альбер відходить.

А ви, нещасний старче,
Чи вам не стидно?
Барон

Вибачте, мій князю!
Стоять не можу я... Мої коліна
Ослабли... душно! Душно!.. Де ключі?
Ключі, ключі мої! (Паде додолу.)
Герцог
(приступає до нього)
О боже, він умер!
Страшний сей вік, страшні серця в людей!
Іван Франко1914