(Сцени із ченстонової трагікомедії «The Covetous knight»1)
СЦЕНА І
(В башті. Альбер і Іван)
Альбер
Що б не було, – з’явлюсь я на турнірі,
А покажи, Іване, мій шолом.
(Іван подає йому шолом)
Пробитий він навиліт. Неможливо
Його надіть. Новий добути треба.
Який удар! Проклятий граф Делорж!
Іван
І ви йому no-правді відплатили;
Як із стремен ви вибили його,
Добу він був як мертвий, – не гадаю,
Щоб видужав.
Альбер
А він усе ж не в збитку;
Його нагрудник венеційський цілий,
А груди власні: й шеляга не варті;
Нових собі не буде купувать.
Чому я з нього там не зняв шолома!
А зняв би я, якби було не сором
Тих дам і герцога. Проклятий граф!
Він краще б голову мені пробив.
Одежі треба теж. В останній раз
Всі рицарі сиділи тут в єдвабі
Та в бархаті; я в латах був один
За герцогським столом. Одговорився
Я тим, що на турнірі випадково.
А нині що скажу? О, бідність, бідність!
Як серце нам принижує вона!
Коли Делорж своїм важенним списом
Пробив мені шолома і промчав,
Я ж без шолома вслід йому пришпорив
Мого Еміра, вихором помчався
Й на двадцять кроків кинув графа геть,
Немов хлопчину-пажа; як всі дами
Звелися з місць, коли сама Клотільда,
Закрившись, мимоволі закричала,
І славили герольди мій удар, –
Тоді ніхто не думав про причину
Моєї зваги й надлюдської сили!
Розлютувався я за свій шолом;
Геройству що було виною? – скупість.
Так! Заразитись нею тут не важко
Під спільним дахом із моїм отцем.
Як бідний мір Емір?
Іван
Він все кульгає.
На ньому ще не можна їхать вам.
Альбер
Ну, що ж подієш: я куплю Гнідого.
Недорого за нього й просять з нас.
Іван
Недорого, та грошей в нас нема.
Альбер
Що ж каже те ледащо Соломон?
Іван
Він каже, що не зможе більш давати
У позику вам грошей без застави.
Альбер
Застава! Де ж заставу взяти в біса!
Іван
Я вже казав.
Альбер
Що ж він?
Іван
Він крекче й мнеться.
Альбер
То ти б йому сказав, що батько мій
Багатий сам, як жид, що час настане
Я в спадок все візьму.
Іван
Та я казав.
Альбер
Що ж?
Іван
Мнеться й крекче він.
Альбер
Яке нещастя!
Іван
Він сам хотів прийти.
Альбер
Ну, слава богу,
Без викупу не відпущу його.
(Стукають у двері)
Хто там?
(Входить єврей)
Єврей
Слуга покірний.
Альбер
А, друзяко!
Проклятий жиде, славний Соломон,
Ану підходь сюди: так ти, я чую,
Не віриш в борг.
Єврей
Ах, рицарю ласкавий,
Клянусь вам: рад би... та не можу я.
Де грошей взять? весь розорився я,
Все рицарям допомагавши щиро.
Ніхто не платить. Вас просить хотів
Хоч би частину повернуть...
Альбер
Розбійник!
Та якби в мене завелися гроші,
Чи я б з тобою тут возився? Годі,
Не будь упертим, друже Соломон,
Давай червінці. Висип мені сотню,
Поки тебе не обшукали.
Єврей
Сотню!
Якби я мав тих сто червінців!
Альбер
Слухай:
Тобі не сором друзів у біді
Не виручать?
Єврей
Клянусь вам...
Альбер
Годі, годі.
Застави хочеш? не мели дурниць!
Що дам в заставу я? свинячу шкіру?
Якби я що заставить міг, давно
Продав би я. Чи рицарського слова
Тобі, собако, мало?
Єврей
Ваше слово,
Поки живете ви, багато значить.
Всі сундуки фламандських багачів
Як талісман воно вам відімкне.
Та як мені ви, бідному єврею,
Передасте те слово, а самі
Помрете (боже борони), тоді
В моїх руках воно вже схоже буде
На ключ від скриньки, кинутої в море.
Альбер
Невже отець мене переживе?
Єврей
Як знати? дні життя не ми злічили;
Учора цвів юнак, а нині мертвий,
І от його чотири дідусі
Несуть на згорблених плечах в могилу.
Барон міцний. Бог дасть – літ десять, двадцять
І двадцять п’ять і тридцять проживе він.
Альбер
Єврею, брешеш: через тридцять літ
Мені півсотні стукне, а тоді
Нащо мені ті гроші?
Єврей
Гроші? – гроші
Завжди, у різний вік, усім потрібні;
Юнак у них шукає слуг моторних
І шле їх без жалю туди, сюди.
Старий же бачить в них надійних друзів
І береже їх, мов зіницю ока.
Альбер
О! Батько мій не друзів і не слуг
В них бачить, а панів; і сам їм служить,
І як же служить? як алжірський раб,
Як пес ланцюжний. В холоді, в конурі
Живе, п’є воду, їсть сухі скоринки,
Всю ніч, не спить, все бігає та гавка, –
А золото у скринях, як завжди,
Лежить собі. Мовчи! воно в свій час
Мені послужить і лежать забуде.
Єврей
Так, в день кончини, як умре барон,
Проллється більше грошей, аніж сліз.
Пошли вам боже швидше спадок.
Альбер
Amen!
Єврей
А можна б...
Альбер
Що?
Єврей
Так – думав я, що спосіб
Є помогти...
Альбер
Який же спосіб?
Єврей
Так –
У мене є знайомий старичок,
Єврей, аптекар бідний...
Альбер
Ну, лихвар,
Такий же, як і ти, чи він чесніший?
Єврей
Ні, пане, Товій інший торг веде, –
Готує краплі він... їй-богу, дивно,
Як діють краплі.
Альбер
Що ж мені до них?
Єврей
У воду, в склянку влить... трьох крапель досить,
В них ні смаку, ні кольору не знати:
Людина ж без різачки в животі,
Без болю, без нудоти помирає.
Альбер
То він отрутою торгує!
Єврей
Так,
Буває й це.
Альбер
Що ж? Певне, замість грошей
Позичиш ти отрути склянок двісті,
За склянку по червінцю. Так немовби?
Єврей
Сміятися охота вам із мене –
Ні, я хотів... можливо, ви... я думав,
Що вже барону час і помирать.
Альбер
Як! батька отруїть! і смів ти сину...
Тримай його, Іване! Ти посмів!..
А знаєш що, жидівська ти душа,
Собако, змію! я тебе негайно
Повішу на воротях.
Єврей
Винен я!
Пробачте: то я в жарт.
Альбер
Іване, мотуз.
Єврей
Я... я то в жарт. Я гроші вам приніс.
Альбер
Геть, пес!
(Єврей виходить)
До чого, бач, мене призводить
Та скупість батька! Жид мені посмів
Що радити! Подай мені вина,
Я весь тремчу... Іване, але гроші
Потрібні все ж. Біжи за жидом клятим,
Візьми його червінці. І сюди
Подай чорнило. Я для шахрая
Складу розписку. Та не вводь сюди
Того Іуду... Або ні, чекай.
В його червінцях буде дух отрути,
Як в сребрениках пращура його...
Велів я дать вина.
Іван
У нас вина
Ні краплі.
Альбер
Але те, що надіслав
В дарунок із Іспанії Ремон?
Іван
Я ввечері відніс останню пляшку
Слабому ковалеві.
Альбер
Так, я знаю...
То дай води. Прокляте це життя!
Ні, вирішив – піду шукать управи
У герцога: нехай примусить батька
Мене тримать як сина, не як мишу,
Народжену в підвалі.
СЦЕНА ІІ
(Льох)
Барон
Як молодий гульвіса жде на зустріч
З розпутницею хитрою якоюсь,
Чи з дівкою, обдуреною ним,
Так я весь день чекав, коли зійду
У льох таємний мій, до вірних скринь.
Щасливий день! сьогодні можу я
У шосту скриню (в скриню ще не повну)
Насипать жменю зібраних червінців.
Здається, мало, але так потроху
Скарби мої ростуть. Колись читав я,
Що цар якийся воїнам своїм
Звелів знести землі по жмені в купу,
І виросла гора висока – й цар
З верхів’я міг, веселий, оглядать
І діл широкий, весь у білих шатрах,
І море, де ходили кораблі.
Так я, по жмені бідній щоразу
Приносячи данину в темний льох,
Підніс цю гору – і з вершка її
Дивлюсь на все, що є мені підвладне.
А що є непідвладне? ніби демон
Владати світом можу звідси я;
Лише захочу – здіймуться чертоги;
У пишноцвітнії мої сади
Зберуться німфи жвавою юрбою;
Мені данину музи принесуть,
І вільний геній в наймах буде в мене,
І доброчинність і безсонний труд
Покірно будуть ждати нагороди.
Лише я свисну – боязко й слухняно
Вповзе сюди криваве лиходійство,
Лизати буде руку в мене, в очі
Дивитися, мою читати волю.
Мені покірне все, нічому – я.
Я вище всіх бажань, і я спокійний;
Я знаю міць мою: доволі з мене
Цього знання...
(Дивиться на своє золото)
Здається, не багато,
А від скількох людських важких турбот,
Проклять і сліз, молінь і ошуканства
Воно тяжким тут посланцем у мене!
Тут є дублон прадавній... ось він. Нині
Його вдова принесла, а до того
З трьома дітьми півдня перед вікном
Вона стояла на колінах, вила.
Йшов дощ і перестав, і знов пішов,
Ні з місця та обманщиця; я міг би
Її прогнать, та щось мені шептало,
Що принесла вона за мужа борг
І не захоче завтра йти в тюрму.
А цей? а цей мені приніс Тібо –
Де взяв його шахрай і ледацюга?
Украв, звичайно; або й те можливо,
Там на дорозі, серед ночі, в лісі...
Так! якби всі і сльози, й кров, і піт,
Пролиті за усе, що тут ховаю,
Із надр земних всі виступили враз,
То був би знов потоп – я б захлинувся
В моїх льохах незрадних. Але час.
(Хоче відімкнути скриню)
Я щоразу, як хочу відімкнути
Цю скриню, то впадаю в жар і трепет:
Не ляк (о, ні! кого злякаюсь я?
Мій меч при боці: злото оборонить
Булат мій чесний), але в серці є
Якесь чуття, для мене невідоме...
Нам кажуть медики: бувають люди,
Яким в убивстві є своя приємність.
Коли я ключ в замок вкладаю, також
Я відчуваю те, що і вони,
Коли встромляють о жертву ніж: приємно
І разом страшно.
(Відмикає скриню)
Ось моє блаженство!
(Всипає гроші)
Ідіть же, досить вам гасать по світу
Для пристрастей і для потреб людини.
Засніть отут сном сили й супокою,
Як сплять боги в глибоких небесах...
Собі сьогодні бенкет я влаштую:
При кожній скрині свічку запалю
І всі їх відімкну, і буду сам
Мої скарби блискучі споглядати.
(Запалює свічки і відмикає скрині одну за одною)
Царюю я!.. Який чарівний блиск!
Слухняна й сильна ця моя держава;
Все щастя в ній, в ній честь моя і слава!
Царюю я... та хто ж бо по мені
Візьме над нею владу? Мій нащадок,
Безумець, марнотратник, що в гульні
Із ледарями цей розпустить спадок?
Лишень умру, він, він! зійде сюди
Під ці склепіння мирні і безмовні
І з ним юрба облесників жадібних.
На трупі знайде й викраде ключі
І скрині він зо сміхом відімкне.
І потечуть усі скарби мої
В єдвабні, продирявлені кишені.
Він розіб’є священний давній посуд,
Напоїть грязь єлеєм царським він, –
Змарнує все... А по якому праву?
Хіба мені задарма це далося,
Чи жартома, немов тому гравцеві,
Що кида кості й злото загрібає?
Хто знає, скільки зречення гіркого,
І стриманих жадань, і дум важких,
Тривог, турбот, ночей безсонних я
У все це вклав? Чи, може, скаже син,
Що серце в мене узялося мохом,
Що поривань не знав я, що мене
Гризота-совість не сушила, совість,
Кігтявий звір, що серце шкряба, совість,
Непрошений той гість і співбесідник,
Той позичальник, відьма, що від неї
І місяць мерхне в небі, і могили
Соромляться і мертвих висилають?..
Ні, вистраждай спочатку те багатство,
А там побачим, чи нещасний буде
Те розкидать, що кров’ю він придбав.
О, якби міг від поглядів негідних
Я заховать цей льох! Якби з могили
Я зміг прийти сторожовою тінню,
Сидіть на скрині цій і від живих
Мої скарби оберігать, як нині!..
СЦЕНА III
(В палаці. Альбер, герцог)
Альбер
Терпів я довго, вірте, государю,
Той сором бідності. Якби не скрута,
То скарги ви од мене б не почули.
Герцог
Я вірю, вірю: благородний рицар,
Як ви, на батька скарги не зведе
Без крайності. Таких безчесних мало...
Спокійні будьте: вашого отця
Умовлю я, на самоті, без шуму.
Я жду його. Давно ми не стрічались.
Він дружній був із дідом. Пам’ятаю,
Коли я був іще маленьким, він
Мене садив до себе на коня
І покривав своїм важким шоломом,
Неначе дзвоном.
(Дивиться в вікно)
А то хто іде?
Не він?
Альбер
Він, государю.
Герцог
Йдіте ж
В кімнату цю. Я кликну вас.
(Альбер виходить; входить барон)
Барон,
Рад бачить вас бадьорим і здоровим.
Барон
Щасливий я, що міг сюди з’явитись
По вашому велінню, государю.
Герцог
Давно, бароне, не стрічались ми.
Мене ви – пам’ятаєте?
Барон
Владарю,
Я мов тепер вас бачу. О, були ви
Хлопчатком жвавим. А покійний герцог
Не раз казав: – Філіпе (звав мене
Він все Філіпом), що ти скажеш? Га?
Літ через двадцять, справді, ти та я,
Перед малим цим будемо дурними...
Про вас ішлося...
Герцог
Ми тепер знайомство
Відновимо. Ви двір забули мій.
Барон
Старий я, государю: при дворі
Навіщо я? Ви молоді; вам любі
Турніри, свята. Але я для них
Вже не годжуся. В час війни ще я,
Хоч крекчучи, а сяду на коня;
Рука ще знайде силу меч старий
За вас у грізній битві оголить.
Герцог
Бароне, щирість ваша нам відома;
Були ви діду другом; батько мій
Вас поважав. І я завжди вважав
Вас рицарем хоробрим, – але сядьмо.
В вас діти єсть, бароне?
Барон
Син один.
Герцог
Чого його я при собі не бачу?
Вам надокучив двір, йому ж пристойно
В його званні й літах бувать при нас.
Барон
Мій син не любить світської розваги;
Він дику і похмуру має вдачу –
Навколо замку він лісами бродить,
Мов олень молодий.
Герцог
То не гаразд –
Ховатись від людей. Привчить ми зможем
Його до балів, до турнірів пишних.
Пришліть мені його, і дайте сину
В його званні утримання пристойне...
Ви спохмурніли, чи дорожна втома
Здолала вас?
Барон
Ні, государю, ні;
Збентежили мене ви. Перед вами
Я б не хотів казати, та мене
Примушуєте ви сказать про сина
Те, що хотів від вас я потаїть.
Він, государю, аж ніяк не гідний
Ні милостей, ні вашої уваги.
Він молодість свою проводить в буйстві,
В гидких пороках.
Герцог
Це все лиш тому,
Що він один, бароне. Одинокість
Та ще неробство шкодять молодим.
Пришліть його до мене; він забуде
Ті звички, що родились в глушині.
Барон
Пробачте, государю, але я
Погодитись на це ніяк не можу...
Герцог
Але чому ж?
Барон
Звільніть ви старика...
Герцог
Я вимагаю: викрийте причину
Відмови вашої.
Барон
На сина я
У гніві.
Герцог
А за що?
Барон
За лютий злочин.
Герцог
А в чому злочин, розкажіть мені.
Барон
Звільніть, мій герцог.
Герцог
Дивно, дуже дивно.
Чи сором вам за нього?
Барон
Правда... сором...
Герцог
А що ж ваш син вчинив?
Барон
Він... він мене
Хотів убить.
Герцог
Убить! То я на суд
Його віддам, хай судять лиходія.
Барон
Доводити не буду, хоч я знаю,
Що він моєї смерті жде давно,
Хоч знаю те, що намагався він
Мене...
Герцог
Що?
Барон
Обікрасти.
(Альбер кидається в кімнату)
Альбер
Лжа, бароне!
Герцог
(синові)
Як сміли ви?..
Барон
Ти тут! Ти, ти посмів!..
Ти батьку зміг таке промовить слово!..
Це я брешу! і перед государем!..
Мені... чи ж я не рицар?
Альбер
Ви брехун.
Барон
І грім іще не грянув, боже правий!
Так підніми ж, і меч нас розсуди!
(Кидає рукавицю, син хутко її піднімає)
Альбер
Я дякую. Це перший батьків дар.
Герцог
Що бачив я? Що сталося тут нині?
Син виклик батька рідного прийняв!
В які ж то дні я герцогський ланцюг
Надів на себе! Ви мовчіть, безумче!
Цить, тигреня! Доволі.
(Синові).
Киньте зараз;
Мені віддайте рукавицю.
(Віднімає її)
Альбер
(a parte1)
Жаль.
Герцог
Так і вчепився в неї! – от звірюка!
Ідіть: мені на очі ви не смійте
З’являтись до тих пір, поки я сам
Вас не покличу.
(Альбер виходить)
Ви, старик нещасний.
Не сором вам...
Барон
Пробачте, государ...
Стоять не можу я... мої коліна
Слабіють... душно! душно!.. Де ключі?
Ключі, ключі мої!..
Герцог
Умер він. Боже!
Жахливий вік, жахливі ці серця!
|