|
Вклоняюся тобі, куточку в глушині, Притулку давній праць, надхнення і спокою, Де потайним струмком мої минають дні, Де щастя й забуття зо мною! Я твій: я заміняв принаду неживу Лукавих пестощів, і бенкети, і стуму На мирний шум дібров, на тишу польову Та на дозвільний час, що збуджуй роздуму. Я твій: люблю цей темний сад ІЗ прохолодою й квітками, І луку запашну, де жваво за кущами Дзюркочуть струмені і де скирти-уряд. Передо мною ліг малюнок ворухливий: Я бачу двох озер блакитні переливи, Де з білим парусом пливти рибалка рад, А далі пагорки, ланів пруги нежаті, Там погляд спиниться на хаті; На випасі товар серед густих левад, Стодоли скрізь і вітряки крилаті, Усюди праця та заможний лад. Я тут, позбавлений нікчемного блукання, Вчусь задоволення у правді здобувать, Закони вільною душею визнавать, Безглуздої юрби не слухать нарікання, Благання боязке стрічати співчуттям І пишним нехтувать життям Тих, що звеличились від дурости й злочину. Запитую я вас, оракули віків! У цю величну самотину Ваш владний голос долетів, Він гонить лінощі похмурі, Горіння збуджуй в мені, І ваші задуми і бурі В душевній стигнуть глибині. Та думка навісна ввесь час мене жахає: Поміж заквітчаних долин Друг людськості! з печаллю помічав Темноти дикої наругу і проклін. Не важачи на зойк і сльози, На лихо створене, байдуже у гульбі, Тут хиже панство зневажа погрози Закону і чуття, загарбавши собі І час, і працю, й власність хлібороба. Тут лютим канчуком похилену на плуг Мізерію рабів жене серед яруг Жорстока власників жадоба. Тут кожен у ярмі довічному росте; Надій і нахилів не сміючи збудити, Тут врода дівчини цвіте Для примх розпусника неситих. Підмога радісна постарілих батьків, Їх молоді сини, товариші трудів, ІЗ хижи рідної ідуть і вже належать До двірської юрби знесилених рабів. Коли б то голос мій умів серця бентежить! Чому в душі моїй пала^ марний жар І не діставсь мені грізний вітійства дар? друзі, чи діжду визволення народу Від пут невільницьких правицею царя, над країною, віщуючи свободу, Чи зійде хоч коли сподівана зоря!
|