|
Рум’яний критику, дотепнику пузатий, Ти спів наш день при дні ладен на посміх брати За сум та жалощі. А йди-но, глянь сюди, Попробуй, може б, нас ти визволив з біди. Дивись: он там хаток сіріє ряд убогий, А далі стелиться долини схил розлогий, І хмари котяться, як смуги вовняні... Де ж ниви радісні? Діброви де рясні? Де річка? Сірий тин, та – щоб розважить око – Два бідних деревця схилились кривобоко, Та й то на першому ані листка нема, А друге тільки й жде, аж надлетить зима, Щоб листя, змочене водою крижаною, Немов брудне сміття розсипать під собою, Та й годі! Пса нема живого на дворі. Он, правда, мужичок та баби дві старі. Без шапки він; несе в труні своє дитятко І кличе здалека ледаче попенятко, Щоб батька привело, бо треба ж поховать: Мерщій, робота є, нема коли чекать! Чого ж ти хмуришся? Таж геть до біса смуток, Давай веселощів та жартів нам і шуток! * * *Куди ж ти? – До Москви – щоб графських іменин Отут не прогулять. – Чекай – а карантин! Прислала Індія у руський край заразу. Сиди, як біля стін похмурого Кавказу Сидів за оних днів покірний твій слуга; Що? Не до жартів тут, печаль бере – ага!
|