|
Римо, друже повсякденний І в дозвілля час натхненний, І в натхненний час труда, Ти примовкла, заніміла; Ах, невже ти, дзвінкокрила, Відлетіла без сліда? А колись твій ніжний лепет Присипляв сердечний трепет, Муки втишував мої, Ти сміялась, ти манила, І вела від світу, мила, В зачаровані краї. Ти, було, мені вчувала, Як дитина, доганяла Мрію радісну сама; З нею, вільна і ревнива, Непокірна і лінива, Сперечалась жартома. Я з тобою побратався, Скільки я разів скорявся Жвавим пустощам твоїм, Мов коханець без догани. Добродушний і слухняний В щасті й розпачі гіркім. О коли б ти появилась, Як на світі веселилась Небожителів сім’я! Ти б із нею проживала, І божественно б сіяла Слава сонячна твоя. Взявши ліру голосисту, Повістили б урочисто Гезіод або Омір: Якось Феб, пастух Адмета, Стадо пас біля Тайгета, Де шумить одвічний бір. Він блукав у самотині, Ні боги, ані богині, Як Зевес їм заповів, З ним не важились зустріться – З богом ліри і цівниці, З богом світла й мудрих слів. В пам’ять давнього кохання Всолодить його страждання Мнемозіна прибула. І дружина Аполлона В тихім гаї Гелікона Любу доню сповила.
|