|
Пробач мені ці ревнощі, прости Розбурхану мого кохання лаву! Мені ти вірна: чом же любиш ти Відлякувать завжди мою уяву? Чому в юрбі прихильників своїх Однаковий до всіх – а люд же ріжний – Надію марну подає для всіх Твій світлий погляд, то сумний, то ніжний? Над мною владна, ум стемнивши мій, Упевнена в моїм чутті безщаснім, Не бачиш ти у натовпі їх краснім, Як я, чужий розмовам, мовчазний, Терзаюся в досаді одинокий; Ні погляду, ні слова... друг жорстокий! Чи втік би я! – благальні, чарівні Твої не сяють очі вслід мені. Красуня інша стане до розмови Двозначної зі мною, клонить зір – Спокійна ти: веселий твій докір Мене мертвить, бо в нім нема любові... Скажи: суперник вічний мій без прав, Що наодинці нас обох застав, Чому тебе вітає так лукаво?.. Що він тобі? Яке він має право, І бліднути, скажи, і ревнувать?.. Без матері, коли не ходять в гості, Сама, напівроздягнена, у млості, Чому його повинна ти приймать?.. Та любиш ти!.. На самоті зі мною Така ти ніжна! Поцілунок твій Такий гарячий! Слово ніжних мрій Так щиро, вщерть наповнене тобою! Тобі смішний стражденний захват мій; Ти любиш, так! це розумію, знаю... О друже мій, не муч мене, молю: Не знаєш ти, як сильно я люблю, Не знаєш ти, як тяжко я страждаю.
|