|
В заграві Схід палає знову. На оболонях та горбах ревуть гармати. Дим багровий довкіл звивається в степах навстріч світанню в небесах. Полки ряди свої зімкнули, стрільці припали до землі. Злітають ядра, свищуть кулі, блищать багнети і шаблі. Звитяг улюблені обранці, вже рвуться шведи через шанці; кіннота в розпалі летить; піхота йде слідом за нею, щоб наміри її своєю тяжкою твердістю зміцнить. Навкіл палає бойовище гримить, фатальне, і реве, та все відчутніше та ближче вже наше щастя бойове. Полки під тиском стрілянини змішались, падаючи в прах. Відходять Розена дружини, складає зброю Шліпенбах. Тікають шведи заповзяті, знамен повержених сини. За кожним кроком благодаті нам посилає бог війни. Тоді, натхненний гласом неба, розлігся дужий клич Петра: «До діла, з богом!» І з шатра, звучи улюбленців до себе, іде він з почетом своїм. Яскріє погляд непогасний. Він блискавичний і прекрасний, меткий, неначе божий грім. Іде. Йому коня підводять. Під ним басує вірний кінь, зачувши полум’я борінь, тремтить. Очима косо водить і мчить крізь полум’я та грім в погорді вершником своїм. Вже полудень. Довкіл палає. Мов ратай, битва спочиває. Деінде скачуть козаки, В ряди шикуються полки. Громохка музика змовкає. На пагорбах, біля дерев уже гармат урвався рев. І ось – іздалеку лунає, навколо грянувши, ура: полки побачили Петра. І він промчався перед ними, могутньо-радісний, як бій. Він поле поглинав очима. А вслід – юрмою, наче рій, з гнізда Петрового орлята, – як не мінялась доля клята, в трудах державства та війни лишались друзями вони. І перед синіми рядами у колі власних ватажків, блідий, зі спраглими устами з’явився Карл. До вояків його несли у ношах слуги. Від рани боляче було і тінь великої напруги йому поморщила чоло, і дума гризла небувала. І навіть здатися могло – його ця битва дивувала... Та кволим помахом руки він скерував у бій полки. І вояки цареві з ними зійшлися лавами своїми: і грянув бій, Полтавський бій! Вслід за полеглою стіною нова стіна стає до бою – за впалим строєм свіжий стрій. Багнети зімкнуто. Мов тучі, навкіл кіннотники летючі під брязк і дзвін шабель своїх січуть, рубають навідліг. Накидавши забитих купи, сягають ядра через трупи, сичать в крові, і поміж них вражають, ранячи живих. Швед, росіянин – ріже, коле, бій барабанів повнить поле, іржання, стогони і смерть – земного пекла круговерть. Серед тривоги й хвилювання очима повними палання спостерігають ватажки, як в битві сходяться полки, і про звитягу мовлять тихо або передбачають лихо. Та хто де там біля царя геть посивілий від розпуки? Його підтримують під руки два козаки, і як зоря палає зір, коли порою він озирає поле бою. Далося вигнання взнаки, не скочить на коня він, кволий, вже на Паліїв клич ніколи не відгукнуться козаки! Та чом сяйнули раптом очі і гнівом, наче млою ночі, старече зморщилось чоло? Що враз обурити могло? Чи він за бранними димами Мазепу раптом розпізнав і, обеззброєний роками, Безсилля старості прокляв? Мазепа з думою тяжкою дивився теж на поле бою в юрбі старшин і сердюків та заколотних козаків. Враз постріл. Гетьман спохопився. У Войнаровського набік мушкет похилений димівся. Увесь в крові, неподалік, ще молодий козак валявся, а кінь у піні й порохні, відчувши волю, дико мчався і зник у димній далині. Постав на гетьмана старого козак той з шаблею в руці та лютим гнівом на лиці. Старий наблизився до нього з запитанням. Та розімкнуть не міг він уст. І тільки лють в очах до ворога Росії бриніла голосно, мов крик. І з ніжністю ім’я Марії ледь жебонів його язик. Та близько перемога, близько. Ми гоним шведів з бойовиська, славна мить! О славний час! Ура! Тікає швед від нас: вслід кіннотники рушають, мечі вищерблюють вони, і поле трупами вкривають, мов чорним роєм сарани.
|