|
Погасло дня ясне світило; На море синєє вечірній ліг туман. Шуми, шуми, слухнянеє вітрило, Хвилюйся навкруги, похмурий океан. Я бачу береги незнані, Землі південної чаруючі краї; Стривожено летять туди думки мої, Солодкі линуть спогадання... Відчув я: ув очах родились сльози знов; Душа кипить і завмирає; Знайома мрія знов круг мене вже літає; Згадав минулих днів безумну я любов, І все, чим я страждав, що серце так любило, Моїх надій, бажань цей болісний обман... Шуми, шуми, слухнянеє вітрило, Хвилюйся навкруги, похмурий океан. Лети, мій корабель, неси до меж тих дальніх, За примхою морів обманливих в імлі, Та лиш не до країв печальних Моєї рідної землі, Де радощі родились і жалі, Що полум’ям уперше розгорялись, Де музи потайки до мене усміхались, Де рано в бурях одцвіла Вся молодість, до болю мила, Де зрадила відрада легкокрила І серце в юності стражданням віддала. Я що не день – шукач пригоди, Я втік од вас, країв моїх; Я втік од вас, джерела насолоди, Хвилинні друзі ви моїх хвилинних втіх; І ви, наперсниці блукань, краси і вроди, Яким я без любові, молодий, І славу віддавав, і волю, й супокій, І вас я позабув, зрадливиці невтішні, Таємні подруги весни, що квітла пишно, І вас забув... Проте колишніх серця ран, Любові ран тяжких ніщо не ізцілило... Шуми, шуми, слухнянеє вітрило, Хвилюйся навкруги, похмурий океан...
|