|
Під небом голубим, в своїй-таки землі, Вона знудилась і зав’яла... І, певно, юна тінь її, мов на крилі, Вже наді мною пролітала. Та неприступний є тепер між нас поріг. Не відродить жаги моєї: Я слухав смертну вість з байдужих уст чужих І байдуже зважав на неї. Так ось кого любив я серцем вогняним З таким нелегким пориванням, З такою ніжністю і почуттям сумним, З таким безумством і каранням! Де муки, де любов? Уже в душі моїй Для тіні, що мене шукає, Для спомину про дні затрачених надій Ні скарги, ні сльози немає.
|