IВже жовтень надійшов – і гай уже стрясав ІЗ потемнілих віт рідкий покров листків, Дихнуло холодом – дорога промерзав – Ще струмень за млином ясний не одзвенів, А на ставу вже лід; сусіда поспішав У ловах гомінких полохати зайців, Терпить озимина від примх мисливських знову, І будять гончаки задуману діброву. IIТепер моя пора: не радий я весні; Відлига, сморід, бруд – і я весною хворий; Неспокій гонить кров, в’ялять думки чудні. Зима чарую більш мої спокійні зори. Як сані легко мчать і радісно мені Летіти з милою у місячні простори, Коли під соболем уся вона пашить І, руку стиснувши, схиляються й тремтить. IIIЯк весело підбить залізом гострим ноги І мчати дзеркалом річним на полозках! А свято зимове – гостинности тривоги?.. Та треба й відпочить; півроку – у снігах. Набридне врешті це і мешканцю барлоги, Ведмедю сонному. – І нудно ж у санках Кататися щодня з Армідами стрункими Та скніти в запічку, поки на дворі – зими. IVОх, літо золоте! тебе любив би я, Коли б не спека й пил, не комарі та мухи, Позбавлюючи нас тонких приваб життя, Ти мучиш; як полям, нам важко від посухи; Хоч би у холодку знайти десь забуття. І жалко нам зими, півсонним від задухи, – Тоді вино й млинці вслявляли їй відхід, Тепер на поминках – морозиво і лід. VЧас пізній осени хто тільки не картам, Та я признаюся вам, читачі мої: Німа її краса, що тихо визирав Занедбаним дитям між рідної сім’ї, Приваблює мене і я скажу – немає За цілий рік пори, щоб так любив її. Багато доброго, коханець без гонору, Умів я розпізнать з її німого зору. VIЯк з’ясувати вам? Я звик її любить, Як інколи і ви сухітницю вродливу Мабуть кохайте. – До неї смерть спішить, Нещасна хилиться без нарікання й гніву, Привітна посмішка уста її живить, Безодні чорної вона не чує співу, Ще грають на лиці багрянцями вогні, Сьогодні ще жива вона, а завтра – ні. VIIЗасмучена пора! Очей причарування! З прощальної краси усюди б я радів – Люблю я пишної природи пов’ядання, Багрець і золото замислених лісів – Шум вітру в деревах і свіжий подих зрання, І хвилі млистої у небеса наплив, І зрідка промені – і в перший раз морози, І сивої зими далекі ще погрози. VIIIОтак щоосени я розцвітаю знов, І холод наш мене бадьорить і зміцняє Щоденні навички знов збуджують любов: Чи голод надійде, чи сон ясний злітає; І легко й радісно у серці град кров, Бажання збуджено і молодість буяє. Я сповнений життя – такий мій організм (Даруйте ви мені цей зайвий прозаїзм). IXВедуть мені коня, і у роздоллі чистім Він вершника несе, протоптуючи слід, Під копитом його дзвінким і променистим Дзвенить промерзлий дід і тріскаються лід – Та скоро гасне день – і сяйвом огнистим Палає коминок – то на хвилину зблід, То розгорається – я перед ним читаю Чи давні задуми в душі своїй плекаю. XІ забуваю світ, – і от в самотині Мене вколисує уяви чар глибокий, І знову будиться поезія в мені: На душу наплива ліричних хвиль неспокій, Вона тремтить, звучить і хоче, мов у сні, Нарешті вилитись у прояв слів широкий, І тут до мене йде гостей незримий рій, Знайомі постаті, солодкий витвір мрій. XIІ думи збуджені хвилюються без краю, І рими їм легкі торують добру путь, Перо уже в руці, рука папір шукає, Хвилина – і рядки свавільно потечуть. В затоці неживій так корабель дримає, І от матроси враз збігаються, повзуть, Мерщій угору, вниз – розпущено вітрила І велетень пливе й спинить його не сила. XIIПливе. Куди ж пливти?.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|