Чого в дримотний мій тоді не входить ум.
Державін.

I


Вже жовтень надійшов – і гай уже стрясав
ІЗ потемнілих віт рідкий покров листків,
Дихнуло холодом – дорога промерзав –
Ще струмень за млином ясний не одзвенів,
А на ставу вже лід; сусіда поспішав
У ловах гомінких полохати зайців,
Терпить озимина від примх мисливських знову,
І будять гончаки задуману діброву.

II


Тепер моя пора: не радий я весні;
Відлига, сморід, бруд – і я весною хворий;
Неспокій гонить кров, в’ялять думки чудні.
Зима чарую більш мої спокійні зори.
Як сані легко мчать і радісно мені
Летіти з милою у місячні простори,
Коли під соболем уся вона пашить
І, руку стиснувши, схиляються й тремтить.

III


Як весело підбить залізом гострим ноги
І мчати дзеркалом річним на полозках!
А свято зимове – гостинности тривоги?..
Та треба й відпочить; півроку – у снігах.
Набридне врешті це і мешканцю барлоги,
Ведмедю сонному. – І нудно ж у санках
Кататися щодня з Армідами стрункими
Та скніти в запічку, поки на дворі – зими.

IV


Ох, літо золоте! тебе любив би я,
Коли б не спека й пил, не комарі та мухи,
Позбавлюючи нас тонких приваб життя,
Ти мучиш; як полям, нам важко від посухи;
Хоч би у холодку знайти десь забуття.
І жалко нам зими, півсонним від задухи, –
Тоді вино й млинці вслявляли їй відхід,
Тепер на поминках – морозиво і лід.

V


Час пізній осени хто тільки не картам,
Та я признаюся вам, читачі мої:
Німа її краса, що тихо визирав
Занедбаним дитям між рідної сім’ї,
Приваблює мене і я скажу – немає
За цілий рік пори, щоб так любив її.
Багато доброго, коханець без гонору,
Умів я розпізнать з її німого зору.

VI


Як з’ясувати вам? Я звик її любить,
Як інколи і ви сухітницю вродливу
Мабуть кохайте. – До неї смерть спішить,
Нещасна хилиться без нарікання й гніву,
Привітна посмішка уста її живить,
Безодні чорної вона не чує співу,
Ще грають на лиці багрянцями вогні,
Сьогодні ще жива вона, а завтра – ні.

VII


Засмучена пора! Очей причарування!
З прощальної краси усюди б я радів –
Люблю я пишної природи пов’ядання,
Багрець і золото замислених лісів –
Шум вітру в деревах і свіжий подих зрання,
І хвилі млистої у небеса наплив,
І зрідка промені – і в перший раз морози,
І сивої зими далекі ще погрози.

VIII


Отак щоосени я розцвітаю знов,
І холод наш мене бадьорить і зміцняє
Щоденні навички знов збуджують любов:
Чи голод надійде, чи сон ясний злітає;
І легко й радісно у серці град кров,
Бажання збуджено і молодість буяє.
Я сповнений життя – такий мій організм
(Даруйте ви мені цей зайвий прозаїзм).

IX


Ведуть мені коня, і у роздоллі чистім
Він вершника несе, протоптуючи слід,
Під копитом його дзвінким і променистим
Дзвенить промерзлий дід і тріскаються лід –
Та скоро гасне день – і сяйвом огнистим
Палає коминок – то на хвилину зблід,
То розгорається – я перед ним читаю
Чи давні задуми в душі своїй плекаю.

X


І забуваю світ, – і от в самотині
Мене вколисує уяви чар глибокий,
І знову будиться поезія в мені:
На душу наплива ліричних хвиль неспокій,
Вона тремтить, звучить і хоче, мов у сні,
Нарешті вилитись у прояв слів широкий,
І тут до мене йде гостей незримий рій,
Знайомі постаті, солодкий витвір мрій.

XI


І думи збуджені хвилюються без краю,
І рими їм легкі торують добру путь,
Перо уже в руці, рука папір шукає,
Хвилина – і рядки свавільно потечуть.
В затоці неживій так корабель дримає,
І от матроси враз збігаються, повзуть,
Мерщій угору, вниз – розпущено вітрила
І велетень пливе й спинить його не сила.

XII


Пливе. Куди ж пливти?..
. . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Павло Филипович?