IПрийшли жовтневі дні – поволі гай скидає Останнє листячко з оголених гілок; Дихнуло холодом – дорога промерзає. За млин іще біжить не скований струмок, Але ставок застиг; сусід мій поспішає На влови у поля, чи у близький гайок. Від цих бучних розваг терплять озимі ниви, І будять гавканням собаки ліс сонливий. IIТепер якраз мій час: я не люблю весну; Нудна мені теплінь; я хворію весною. Чуття і розум сплять у пору цю сумну. Далеко кращі дні суворою зимою. Люблю її сніги; в ніч місячну ясну Я в санях легко мчу, і подруга зо мною. Під теплим соболем зігрівшися, вона Стискає руку вам, тремтлива, вогняна. IIIА ще приємніше надіть коньки на ноги І мчать по дзеркалу застиглих, рівних рік! А дні зимових свят, дні радості й тривоги?.. Та треба знати й честь; півроку сніг та сніг, – Адже й ведмедю це, що спить серед барлоги, Набридне зрештою. Не можна ж цілий вік На саночках лише з Армідами гуляти, Чи за подвійним склом при пічці закисати. IVОх, літо лагідне! Любив би я тебе, Коли б не спека, пил, та комарі, та мухи. Улітку мислення безвольне та слабе Від спеки; як поля, ми терпим від посухи; Лише як напувать та освіжить себе – В нас інших дум нема, – і жаль зими-свекрухи. Млинцями та вином її провівши слід, Їмо на згадку їй морозиво і лід. VЗвичайно осені не вміють шанувати, Та я її люблю, читальники мої, За лагідну красу і за смиренні шати. Отак мале дитя, нелюбе у сім’ї, Мене приваблює. Одверто вам сказати, З усіх часів за рік люблю лише її. Багато в ній добра; коханець не чванливий, Знайшов я гарне в ній, ласкавій і манливій. VIЯк пояснити це? Сподобалась мені Вона, як іноді, бува, сухотна діва Подобається вам. Без гніву і борні. Приречена на смерть, схилилась нещаслива. Ще сяють усміхом її уста сумні. Не знає, що її могила жде жахлива; І грають на лиці ще плями багряні. Вона живе іще сьогодні, – завтра ні. VIIЗажурлива пора! очей зачарування! Мені приємні дні прощальної краси. Люблю розкішне я природи прив’ядання, В багрець та золото одягнуті ліси, В їх вітах вітру шум і свіжості дихання, І небо в хвилях мли у вранішні часи, І промені скупі, несмілі ще морози, І сивої зими віддалені погрози. VIIIЩоосені завжди я розцвітаю знов; Для мене корисний міцний російський холод; До звичок життьових знов чується любов; Зліта по черзі сон, іде по черзі голод; І легко й радісно у серці грає кров, Бажання знов киплять – я знов щасливий, молод, Я сповнений життя – такий мій організм (Даруйте вже мені цей зайвий прозаїзм). IXВедуть мені коня; і простором відкритим, Махнувши гривою, він вершника помчав. І дзвінко під його розгонистим копитом Промерзлий лід дзвенить, лід чистий затріщав. Та погасає день – і в пічці – це ж не літом – Вогонь палає знов – то світло розілляв, То тліє-дотліва, – а я сиджу, читаю, Чи довгі розмисли в душі моїй плекаю. XЯ забуваю світ, – в солодкій тишині Я заколисаний уявою моєю, І прокидається поезія в мені: Лірична хвиля враз ширяє над душею, Тріпоче і звучить, шукає, як у сні, Щоб вільно вилитись міцною течією, – І тут до мене йде гостей незримий рій, Знайомі давнішні, плоди таємних мрій. XIІ думи в голові хвилюються безсонні, І рими легко так назустріч їм ідуть, І пальці до пера вже тягнуться в розгоні, Перо – до аркуша, і вірші потечуть. Так сонний корабель дрімає у затоні, Та глянь! – матроси враз кидаються, повзуть Вниз, вгору – і вітри тріпочуть у вітрилі. Громада рушила і розрізає хвилі. XIIПливе. Куди плисти? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|