|
Б’ючи похмурим скелям в бік, Шумить і піниться потік; Орлів у небі чути крик, Зітхає бір, І укриває вічний сніг Вершини гір. Звідтіль зірвався раз обвал І покотився вниз учвал, І всю тіснину, весь провал Загородив, І Терека могутній вал Він зупинив. О Тереку, ти присмирнів, Ревіти грізно припинив, Та хвиль твоїх упертий гнів Прорвав сніги... І ти у люті знову бив У береги. І довго сніг, що в прірву впав, У ній, не танучи, лежав. В прорану Терек вирував, І без зусиль В склепіння крижане жбурляв Він піну хвиль. І довго шлях там пролягав: І плівся віл, і кінь скакав. Верблюд поважно виступав, А з ним – купець, Де потім лиш Еол літав, Небес жилець.
|