|
Ні, я не дорожу шаленством насолоди, Повстанчим захватом, скаженістю природи Вакханки юної, що стогне та буя, Звиваючись в моїх обіймах, як змія, Й цілунків ранами, й вогнем розкошування Вона знагляє мить останнього здригання. Стократ миліша ти, смиреннице моя! О, як же болісно тобою тішусь я, Коли, схиляючись до тихого моління, Вся віддана мені без тремкоту й зомління, Встидливо-стримана, ласкава спроквола, Не чуєш пломеню, що спалює дотла, Та оживляєшся, жвавішаєш поволі Й, нарешті, мій вогонь приймаєш проти волі!
|