|
Понурив голову, тремтить він і біжить, Спішить чимдуж, та вслід за ним і сум спішить. У храм Всевишнього з юрбою входить він Та перед вівтарем не вклонить і колін, А голос пастиря, солодкі хору звуки В душі безвірного лиш родять страх і муки. Він бога тайного ніде не може доглядіть, З душею змерклою перед святим стоїть. Холодний до всього, незрушений леда-чим, З досадою мольбам прислухувавсь гарячим І думав: «Що ж, вони щасливі. Та мені Ніяк перемогти того, що в тишині Бунтується, з умом сим немічним та строгим, Самою вірою припасти перед богом». Даремний серця крик. Ніяк не суджено Проникнуть тайну по. Безвір’я лиш одно По шляху, яким він ішов сумний, похилий, Біднягу приведе до вічних брам могили.
|